— Товариші!— почав він схвильовано, бо вперше виступав перед цілою громадою.— Ну, знаєте!.. За таку дурість, як оце тут пропонує дехто, треба у Харків, на Сабурку відправляти! В будинок для божевільних!— додав для більшої ясності,— І треба ж додуматись до такого! Сотню років іще простоять будівлі — і стайні, й комори. А їх— на злам! Та наші власні діти зневажатимуть нас за це!..
Але на цьому слові й засипали його з усіх кінців репліками:
— Про що клопочеться чоловік! Та навіщо ж тобі ті стайні тепер? Пацюків розводити?!
— А він наперед дивиться! Про дітей дбає. Чи не про тих, що ось іще дехто тільки нахваляється надолужити?! А мене не завтра, а сьогодні вже допікає! Де я цегли візьму?— ось повесні ставити хату буду. Піч із чого складу?
На цебри дубові знову перейшли, бо цеберки ніде дістати. Аж серце щемить, коли бачиш, як та жінка сердешна під коромислом гнеться!
— З баби-прабаби в цебрах воду носили. І нічого!
— Не ті харчі, видно, були. Про лободу тільки оце тепер, під війну, взнали! Довоювались!.. А з цинкових дахів інба-рів та сараїв на все село цеберок наробити можна!
— Та чом же не можна!— не здававсь Артем.— Отак чисто один розумний хазяїн вчинив: пужална треба було, а під рукою нічого підхожого. То спиляв черешню в садку, півдня тесав, а таки вистругав пужално. І радий! Отак чисто, як ти оце, Кириле, з своєю пропозицією!
— А ти нам байок не розказуй! Теж грамотні! Чи не ту саму академію Докії Петрівни кінчали?
— А потім, товариші, треба зважити й на те, що в дворі ж люди жити залишаються. Сьогоднішні наймити маєтку.
— Та житлових будівель ніхто ж не збирається!— гукнув хтось із натовпу.
— А їм, окрім житла, ще й інші будівлі потрібні будуть. А крім них, ще й прокатний пункт у дворі було б дуже доцільно організувати. Та вже й початок покладено, ось цілий список охочих...
Але далі вже й не довелося йому говорити: у вікно, що відколи вже стояло відчинене, як душник — для свіжого повітря, а перед ним товпився народ (перейшли від ґанку, бо сюди чутніш)—загукали раптом:
— Іде! Легейда йде!
— Ні, Артеме,— сказав Невкипілий Прокіп, підбиваючи підсумки дискусії,— це ти загнув трохи.
— Чи од вас це, Прокопе Івановичу, чую? Нехай би це Антон Теличка казав!
— Не Теличка це каже і не Прокіп Невкипілий,— сказав Прокіп Іванович.— Народна мудрість отак гласить: хочеш з кутка павука вигнати, змети і павутину!
Артем не здавався.
— Якщо за цією мудрістю діяти, то, виходить, і по містах робітникам слід заводи в повітря повисаджувати, рейки з залізничних насипів познімати. Бо й це ж павутиння капіталістичне.
— Як воно по городах треба, це робітничому класові видніш,— сказав Невкипілий.— Нехай робітники й вирішують.
Ще й після цього Артем не спинився б, певно, але збагнув, що марна праця: не було до кого говорити. Вся увага людей привернута була до дверей у коридорі, звідки чути було гомін. Та ось і в класі рухнувся натовп, даючи прохід Легейді до столу президії.
— Ну, от і гаразд,— сказав Невкипілий.— А ми якраз майже про все вже домовились. Отож не будемо часу гаяти. Та й, мабуть, засвітіть вже каганці. Хто там ближче біля них. Починай, Петре.
Легейда розгорнув подвірну книгу і в надзвичайній тиші, що залягла в класі, незвичайно прозвучав його голос, коли зачитав перше прізвище:
— Авраменко Грицько Охрімович!
— Я!—наче на ротній вечірній перевірці, гукнув десь од дверей Грицько.
Легейда читав далі:
— Сім душ сім'ї, землі — десятина з чверткою, худоби нема ніякої, нема й інвентаря.
— Ну то що громада скаже?— спитав голова зборів.— Що йому з добра панського, нашим і предків наших кривавим потом нажитого?
— Коня!— гукнув хтось із натовпу.
І до нього приєднали ще кілька душ свої голоси:
— Авжеж, коня! З отакою сімейкою без тягла — як же це можна?! Пиши — коня.
— Та ще й доброго!— докинув Лука Дудка і, звертаючись до старшого конюха Микити:— Найкращого, Микито, щоб підібрали йому. Не так це заради Грицька, як дідові Охрімові в подяку. За те, що дзвонив сьогодні гарно на сходку. По-великодньому!
Іншим разом підхопили б цей жарт. Але зараз ніхто й словом не прохопивсь (кожна хвилина часу дорога!). І тільки конюх Микита цілком серйозно сказав:
— Підберемо. Аякже! Невкипілий проголосував.
— Одноголосно! Ну ось і маєш, Грицьку.— А до секретаря:— Записуй у список.
— Дякую щиро, громадо чесна!— зворушено сказав Грицько Авраменко.
Легейда читав далі:
— Авраменко Іван...— І тільки тепер спохватився: який же Йван, коли його ще в чотирнадцятому році забито десь у Східній Пруссії.— Олена Іванова тут?
У приміщенні не було. Гукнули надвір у вікно. Протовпилась жінка до вікна ближче.
— Сім'я з п'яти душ,— читав Легейда,— землі — десятина з восьмухою, худоби нема.
— Ну що ж Олені?— спитав голова зборів. Пауза. Бо таки нелегко було визначити, що саме.
— Та коня б і їй треба,— врешті, подав хтось не дуже сміливо свою пропозицію.— Щоб з Грицьком могла в супрязі...
Але зразу ж йому й заперечили:
— На ті сорок коней багато ще буде трудніших сімей. Корову Олені. Якраз і діти ще малі в неї.
Але, почувши це, Олена забідкалась. Та навіщо ж їй та корова? А на полі робити чим? То б із Грицьком і виорала б, і звезла б додому... І доводилось жінці пояснювати (а охочих на це діло знайшлось немало!), що й коровою можна буде робити в супрязі. Хай і не з родичем (та бійся родичів, молодице, як вогню!), а з такою ж, як сама, удовою-солдаткою. А до того ще й приплід: щороку коли не теличка, то бичок. А підросте, то вже й бузівок. Є з чим і на ярмарок вже. А до всього ще й молоко для дітей.
— І яке вже там молоко, як у ярмі ходитиме!
— Не все ж у ярмі. А взимку? Як добре годуватимеш, то й доїтимеш.
— І чим би я годувала її! Та вона мені вуха пооб'їда! Отак і було вже потім,— перекатами йшло: одні лишалися
задоволені (хоч і не цілком, така вже природа людська!), а декотрі приймали свою частку з плачем та наріканнями. Чимало й прикрих слів сказали одне одному. Робили й відводи декому.
З Мусія Скоряка почалося. Іще й черга до нього не дійшла. Про Остапа Гармаша саме йшла мова. Хтось гукнув був і йому коня. Остап рішуче від коня одмовився. Ніколи, мовляв, не доводилось робити на конях (згадав при цих словах "своїх" корінних в артилерійському дивізіоні, і аж серце защеміло), на волах все більш доводилося робити. Уже в нього й напарники-компаньйони е: зять Муха Дмитро та обидва Скоряки — Мусій і старший син Андрій. Щодо Андрія, то особливих заперечень проти нього не було (так само і щодо Дмитра Мухи, який тут же ствердив свою згоду), але сама згадка про Мусія Скоряка збентежила декого. Загомоніли, загорлали. І все зводилось до одного: