— Чи як ти гадаєш, Тимоше?— (На зборах тоді Невкипілий був єдиний від сільської громади).
— Авжеж, що не підуть огулом.
— Та про те, щоб огулом, нема й мови. Хоч би незначна більшість набралась, щоб на сходці, під час голосування, гору взяти.
— Е, крута гора! Трудне діло! Бо нове, не спробуване. Звичайно, з певністю Невкипілий нічого не міг сказати.
Вже хоч би через те, що не було на селі про це розмови. Артем оце вперше заговорив. І послухати — далебі, до ладу виходить на словах. Не знати, як воно на ділі вийшло б. Та попит-ка — не питка, як кажуть, а спрос — не біда. Можна б і спробувати, коли б набралося охочих. Але самі не наберуться. Треба згуртувати народ. Треба, щоб Артем і селянам отак розказав. На цьому й порішили. І наймитські збори тоді ж ухвалили звернутись до сільської громади з пропозицією організувати у дворі прокатний пункт. А тим часом за цей тиждень, що лишився до загальних зборів громади, треба все зробити, щоб ця ухвала набрала якнайширшого розголосу в селі. Щоб не захопила людей зненацька.
Так і було потім. Після першої ж нагоди — після отої облави в лісі, на якій Терешко Рахуба розповів про наймитські збори і про оту ухвалу,— до вечора про неї знало вже все село. І загула Вітрова Балка, як збурений вулик.
Може, за інших умов вітробалчани зустріли б цю звістку куди спокійніш, аніж тепер, коли вже так намірились, і то якомога скоріш, покінчити з маєтком. Щоб пана Погорєлова ніщо вже й не надило сюди. На голе дворище — авжеж, що так! — і зараз він не приїхав би. Та й саме дворище хіба що до весни. А там порізати людям на садиби, а будівлі знести. Щоб і сліду від панського кубла не лишилось!
За таких умов, ясна річ, пропозицію наймитів економії залишити робочу худобу в дворі на їх догляд селяни сприйняли як дурну витівку чи навіть як підкоп проти них, хай навіть і без наміру. Вони розуміли, звичайно, що нелегко наймитам на власне хазяйство стягатись. А втім, чим вони в гіршому стані за декотрих із селян-бідняків, що, окрім хати, нічого не мають! Є ж стріха над головою. Щоправда, по дві сім'ї в хаті живуть. Годилися на те, що можна і їм садиби нарізати на тому ж таки дворищі. Це щодо сімейних. А за молодих хлопців і зовсім нема чого бідкатись. Скільки вдів на селі, що з радістю приймуть в сім'ю парубчака-косарика! А там поживе рік-два, підросте — у прийми до дочки пристане, а не підоспіла дочка, то й до самої вдови-молодиці. Не пропадуть! І нема чого мудрувати їм дуже.
Та й чи своїм розумом вони до цього дійшли? А певно, що хтось направляє. Чи не сам пан Погорелов, бува, через управителя? Щоб зберегти хоч робочу худобу, не дати між людьми поділити. Навіть і до такого дехто додумався. Поки Антон Теличка не вніс ясність і в це питання. Який там пап! Сам, мовляв, був при тім ділі, коли Артем Гармаш з Тимохою Не-вкипілим накачували наймитів. А перед тим підпоїли добре за вечерею. "А для чого це їм здалось?" — "Чудне запитання! Більшовицька програма так їм велить. Один — партієць, другий — співчуваючий. А хто такі більшовики, як добре розібратися? Робітнича партія, тобто городська. Городські інтереси вона і захищає. А про село їм..." — "Не скажи! — перепинить котрийсь.— А хто ж, як не вони, з самого початку революції закликав селянство поміщицьку землю ділити?!"— "Було й таке,— не губивсь Антон.— То на словах. Щоб піддобритися до селянства. А тільки до діла дійшло — і розкривається справжня їхня програма. Самі подумайте: ну яка їм користь із того, що мужики землю поділять та кожен сам собі хазяїном стане? Адже тоді вже чорта з два матимуть по десять годованих кабанів зараз, як тепер з економії мають. Мужик нагодує! їстимуть! .Бо нема дурних, щоб задаром.
Чи що на ті бомажки купиш?! Ні, ти матерію дай, солі, гасу! А де їм узяти, коли ж вони за восьмигодинний робочий день?! От через те і навертають селянство назад, до економій. Тільки й того, що назва інша. Та що без пана. З наймитами їм, бачите, легше, мороки менш, аніж з хазяїнами. Наймитам на харчі по три хунти на день залиши, а решту всю з комори — під віник. А в хазяїна попробуй вимети! Що він тобі заспіває!" — "Та ще в такого хазяїна, як ти, Антоне! — іронічно зауважить котрийсь і, щоб припинити набридлу вже балаканину:— А справді, Антоне, хто ти є? Не хазяїн, не наймит і в начальство ні в яке ще не вискочив, а щодня ситий, папитий і ніс у табаці!.. Ти краще про це розкажи, повчи й нас".
Та отак і переведуть розмову на інше. Нехай їй, мовляв, грець, політиці отій. І так у голові вже од неї джмелі гудуть. Та й перепочинуть-таки годину якусь — і пожартують, і посміються, і у хвильки згуляють. А розійдуться потім, тільки-но залишиться кожен наодинці — і знову немає спокою від трудних думок мужичих, серед яких тепер і Антонові слова шелестять прикро, як кукіль в обрідкуватій пашниці.
Тому і не дивно, що в розмовах зі своїми односельчанами Артем, як тільки мова заходила про прокатний пункт, одразу ж відчував мовби незриму стіну між собою і ними. Так нічого й не виходило путнього з отих розмов.
Проте невдачі оці не спиняли Артема і навіть не охолоджували його юнацький запал. Тільки й того, що ощадливіший був тепер на мову: віддавав перевагу агітації в індивідуальному порядку перед прилюдними виступами. Та трохи поміркованіший став у своїх намаганнях. Тверезо дивився на речі. Авжеж, не погодиться громада на організацію прокатного пункту з усієї робочої худоби економії. Це вже видно з усього. Хоч би з половини пощастило чи хоч би навіть з третини. І то десять пар волів. Варто було б іще город городити. Але ж для цього треба не мало не багато — щоб тридцять чоловік принаймні, а то, може, і всі сорок, погодилися не розбирати робочу худобу, що припаде на них, а залишити в дворі. Тільки так і можна буде нашкребти оті десять пар волів — для першої черги прокатного пункту. А далі залежатиме вже від них самих, як зуміють господарювати. Чи заохотять й інших пристати до них, чи, навпаки, доведуть діло до того, що й ту худобу розберуть самі ж ініціатори цієї справи. І вийде тоді звичайнісінький пшик. А тільки куди неприємніший за отой циганів пшик, бо цей може й саму ідею опорочити. Отож коли братись до цього, то вже на певність. Абикого в це діло не залучати.