Підбадьорились вітробалчани. Проте помірковані ще й тепер брали гору над нетерплячими, серед яких немало було й таких хитрунів, котрим саме тому й не терпілося, бо знали, що при організованому розподілі поміщицького майна навряд чи припаде їм щось. А коли й припаде, то хіба ж те, що можна вхопити нахрапом?! Та ще коли б діяти зараз оце, не зволікаючи. Поки менше народу, поки не всі ще з війни повернулись. А поміркованих якраз оця причина і змушувала не поспішати. Принаймні хоч би до різдва дотягти. Сподівалися чомусь, що саме к різдву густіш повалить народ додому з війська.
І, мабуть, дотягли були б до різдва. Коли б не приїхав був пан Погорелов у свій маєток. Неждано, несподівано для вітробалчан. Як сніг у петрівку144. Та чи, справді-таки, не диво?! В добрі для нього часи не дуже сюди вчащав. Не кожного літа навіть. Та й то — приїде з сімейством, поживе місяць, од сили два та й подається в свою Рязань. А це на тобі: взимку!
Що ж це його пригнало? І відповідь вітробалчани дістали того ж дня: денщик Влас розповідав у людській, а наймити економії вже й селянам переказали. Біда пригнала: рязанські мужики з маєтку вирядили. Ото й надумав сюди їхати, на Полтавщину, у цей свій маєток. Тут і осяде тепер, хазяйнувати буде. Цукрові буряки сіятиме. Цієї весни десятин хоч иів сотні, а там видно буде.
— Кумедія, та й годі! — дивувались вітробалчани. І пер шого дня немало з них таки справді посміялися щиро з пайової химери.— Та що він, з глузду з'їхав! Чи, може, проспав, як ведмідь у барлозі, всю революцію та й досі ще не зовсім прокинувся? Про які буряки мова? Смішно й слухати!
Але вже другого дня — ціла ніч була для роздумів! — менше сміху стало. Особливо після того, як стало відоме всім ставлення волосного комітету до приїзду пана Погорєлова. Сам Рябокляч і роз'яснив ще першого дня, коли цікаві та трохи й знепокоєні селяни стали допитуватись у нього. Мовляв, аніякого тут дива нема. Приїхав, бо ще в якійсь мірі і він тут хазяїн. Хоч і обмежений в правах земельним комітетом. До Установчих зборів, на яких вже остаточно і безповоротно народ вирішить, як з ним бути: туди чи сюди. А тим часом буряки хоче сіяти? Хай сіє! Якраз і уряд наш, Центральна рада, всіляко заохочує землевласників до цього. Бо за війну таки вкрай занепало цукрове виробництво. А цукор — це ж не тільки чай, без якого ми з вами і обійшлися б легко, це ще й валюта для торгівлі з іншими країнами — "біле золото". Отак треба, мовляв, на цей факт дивитись — з державної точки, а не кожен із свого припічка. Півста десятин наміряється. Ну, це він зопалу, мабуть. Де він насіння візьме на таку площу! Та це вже його клопіт. Може, він і на всі сто роздобуде. Тим краще. Комітет не заперечує. Навпаки, всіляку підтримку подасть. Та й село. Адже від цього й селянству неабияка користь. Що-не-що, а заробітки гарантовані. З весни аж до морозів.
"Та ні! Ти вже, Рябокляче, хоч за нас не розписуйся! — обурювались вітробалчани після цього головиного одкровення.— Досить того, що сам розписавсь та за свою партію! Але ж де наші очі були? Он куди, виявляється, прийшли ми без малого за цілий рік революції. Туди, звідки вийшли: у старий режим. Тільки й того, що без царя. У ту ж таки поміщицьку кабалу знов. Оце так доляскались у долоні!"
Самим дивно було: хіба ж розумні люди, далекозоріші (хоч би й тих-таки більшовиків узяти) і в газетах своїх, і на мітингах,— пригадували тепер вітробалчани,— не застерігали народ від зрадницької політики есерів, не викривали Центральну раду як кубло контрреволюції! Так хіба ж вірилось тоді! Бо правду-таки приказка каже: "Поки грім не грякне, мужик не перехреститься". Треба було, щоб аж отаке скоїлось!..
За один отой день та за ніч важких роздумів у багатьох вітробалчан наче полуда з очей спала. Краще вже стали тепер розбиратися в становищі, яке склалося зараз у них, у Вітровій Балці, на десятому місяці революції. Тим-то запальніш і одвертіш, аніж досі, обурювались і па волосний комітет, і на сільську Раду. Та й на себе самих. Бо кінець кіпцем самі ж винуваті: нащо обирали таких? Чи коли вже зробили помилку, був час виправити. В три шиї давно треба було гнати і того ж Рябокляча, і Пожитька, а з сільської Ради — Кушпірен-ка-п'яницю. Та настановити замість них чесних людей. Котрі не на словах — на ділі дбали б про селянство, а не про свою партію чи, як Пожитько, за свою кишеню. У розмовах навіть перебирали вже й підхожі кандидатури на заміну тих. Чим хоч би й Петро Легейда не підійшов би на голову сільської Ради? А йому на підмогу ще таких, як Гордій Саранчук, Овсій Куниця, Кирило Левчук... Зараз уже людей підхожих в селі вистачає.
А от з волосним комітетом складніш буде. Бо не сама Вітрова Балка вирішуватиме. Обиратимуть комітет на волосному сході. Отам треба буде дивитись обома. Щоб не поміняти шило на швайку. Найкраще, звичайно, коли б свого вдалося провести. Спинялись на Невкипілому, Прокопі Ивановичу,— чим не кандидат?! Кремінь-чоловік. Чесний, безкорисливий. Цього не купиш, і цей не продасть! Кровно відданий революції. І безпартійний. Не буде партійне начальство з повіту командувати ним. Робитиме, що ми йому загадаємо. Біда, що хворіє часто. "Та що неписьменний,— підкаже хтось.— Не справиться!" А от у членах комітету бути йому сам бог велів. Коли б він і в цьому складі комітету був, напевно, все було б інакше. Він би не дав Рябоклячу з Пожитьком ціле село десять місяців за ніс водити. Та й привести аж до такого: заробітками на поміщицьких буряках порадував. Ох і порадував! Тіпун йому на язик! Отак чисто, як Антон Теличка Гор-пину отоді. Що довелось бідолашну дівчину водою одливати. І мимоволі пригадували свої гіркі роздуми минулої ночі, що тоді, на самоті, доводили до розпачу.
Тепер, удень на людях, розвіювались поволі всі оті страхіття. Навіть соромно було признаватись про свою недавню розгубленість. Пусте! Нема вороття старому режиму. Ні з царем, ні без царя. І даремні потуги гатити греблю, коли вода вже прорвала. Буде так, як народ хоче! І годі вже на когось там кивати, невідомо чого виглядати. Не гаючи жодного дня, треба самим до діла братись. А починати, звичайно, з маєтку. Земля під снігом, почекає трохи. Чи доки він буде очі муляти!