І дарма що лісник, Сидір Деркач, анітрохи не був схожий на казкового Діда Мороза,— ні сивої бороди (голене підборіддя, підстрижені руденькі вуси), ні волохатих, вкритих інеєм брів,— це, звичайно, трохи знімало очарування, але не зовсім.
— Хазяїнові лісу честь і пошана!
— Здорові були, хлопці-молодці! А куди це мандруєте, якщо не секрет?
— Отут і отаборимось. Нікого ще не було? Ну, то, виходить, ми найпередніші, авангард.
"Хлопці-молодці, серед яких тільки Андрій Лукаш був справді ще парубком, а Кирило Левчук та Овсій Куниця — жонаті вже років по десять, через дорогу від хати лісника, на сонячній полянці обрали місце і назносили гілля, якого тут, після недавнього рубання, валялося немало; лісник приніс сухих трісок — розвели вогнище. Тим часом підійшли Артем Гармаш з Петром Легейдою, Невкипілий Тимоха з Терешком Рахубою. Трохи згодом — нерозлучна після вчорашнього трійця: Грицько Саранчук, Лука Дудка та Остюк Іван. Розташувались коло вогнища, хто — на пеньку, хто — на купці хмизу, а хто й просто — навпочіпки.
Лука, за поганою звичкою своєю, чи не з першого ж слова гидко лайнувсь. І без всякої причини. (Лайка вже для нього була як приказка). Іншим часом ніхто, мабуть, не звернув би уваги, але зараз, не встиг Лука після лайки ще й дух перевести, як Кирило Левчук сказав зовні спокійно, але — почувалося — з серцем.
— Слухай, Луко! Без жартів кажу: ще один раз лайнешся отак і незчуєшся, як у вухо заїду. Та май же совість! Ти тільки глянь, яка краса навколо! Яке чудо природи!
Лука прикурив від вийнятої з костра жарини, тоді випростався на увесь зріст і глянув круг себе. І мовби оце тільки тепер побачив.
— Ай справді — чудо! Дозволяю: бий у вухо, якщо зароблю. Але ще більше чудо, хлопці, що живі сидимо оце круг вогнища — дома! А не згнили по братських могилах. Скажете — ні?
І потекли спогади фронтові. У кожного знайшлася за три роки війни не одна пригода, що, справді, тільки чудом якимсь і вцілів. У декотрих навіть уже й після революції: Левчук у червневому наступі Керенського141 мало голови не поклав, одбувся тяжким пораненням.
Серед тих, що сиділи біли вогнища, були солдати з усіх фронтів, від Балтійського до Каспійського моря. Та й не тільки з фронтів. Були і з тилових гарнізонів (переважно після госпіталю) — навіть з таких великих міст, як Київ, Харків, Смоленськ. Картина пореволюційного життя з їх розповідей поставала цілою панорамою — мальовничою і животрепетною.
З особливою цікавістю слухали розповідь Овсія Куниці, що всього кілька днів тому повернувся з Смоленська, де лежав у госпіталі.
Звичайно, вітробалчани про життя в пожовтневій "більшовицькій Росії" дещо вже знали й раніш. Ленінські декрети про мир, про землю — ось уже другий місяць день у день хвилювали Вітрову Балку. Ті числа газет, де були надруковані ці декрети, переходили з хати в хату, зачитані до дірок. Багато хто завчив навіть напам'ять. І в гуртовій бесіді, коли зав'язувались тривалі й палкі дебати по цих наболілих питаннях, завжди об'являвся котрийсь з отаких — "підкованих". Але вистачало й інших "грамотіїв", ретельних читачів есерівської "Боротьби", які так само вправно орудували редакційними коментарями до тих декретів, тлумачили їх по-своєму — як більшовицьку пропаганду, та й тільки. Тому очевидці, як оце й зараз Овсій Куниця, були для кожного гурту як щаслива знахідка.
Найбільше, звичайно, і зараз дбпитувались в Овсія про те, як російські селяни отой декрет більшовицький про землю запроваджують у життя. Що вони з поміщицькою землею та з маєтками роблять. Овсій докладно розповідав. Дарма що не доводилось хоч би в одному селі там, на Смоленщині, побувати. Хіба мало приїздило і в госпіталь до хворих родичів із сіл. А потім, як уже виходжуватися став, і сам, бувало, на базарі серед приїжджих селян щодня терся. Приглядався, допитувався. Ділять землю. І майно все ділять. А поміщиків — у три шиї з маєтків. Котрі засиділись, самі не повтікали заздалегідь^
— Не те що в нас! — аж засовався на пеньку Дудка Лука і вже хотів... але мимоволі зиркнув на Левчука та й тільки пожував щелепами.— Не від нас пан Погорєлов тікає, а до нас! І що він собі думає?
— Терешка спитай,— посміхнувся на це Левчук.— Кажуть, учора за вечерею по чарці з паном пив. То, мабуть же, й про це була мова.
— Авжеж, була! — в тон йому відповів Терешко.— Думає, що дурнів на його вік іще вистачить.
— Ой, короткий вік визначив сам собі!
Отак, із жарту почавшись, і зайшла розмова про вітро-балчанське життя. Спершу Терешко розповів докладно про вчорашні наймитські збори, на яких обрано було наймитський комітет в складі Омелька Хріна, діда Свирида та його, Рахуби Терешка; про ухвалу загальних зборів звернутися до сільської громади з заявою, щоб при розподілі землі та майна поміщицького врахували і їхні, наймитські, інтереси. Щоб не пустити людей з торбами. І радили найліпший вихід: організувати в маєтку прокатну станцію робочої худоби та інвентаря, а також племінні пункти. І, нарешті, підказували в своїй ухвалі, як з поміщиком Погорєловим повестися. Щоб без насильства, але й без зайвого панькання. Запрягти в рожнаті сани водовозного Чубарика та й вивезти на станцію. Хоч востаннє нехай спробує — не в козирках!
— А я б і Чубарика не ганяв даремно! — озвався Куниця.— А почепив би йому торбу через плече, окраєць хліба, дрібок солі в торбу та й — на всі чотири вітри.
— Не вийде, Овсію,— сказав Гончаренко Клим,— бо влада ж під свій захист взяла Погорєлова. Бач, як Рябокляч та Пожитько панькаються з ним. А тут іще й Павло Діденко так їх сьогодні настрополив!..
На розпити Гончаренко розповів, що вранці загадали йому у волость. Пішов. Виявляється — партійні збори есерів.
— А ти ж при чім?
— Та отож. Ні сном ні духом! Докопався-таки, яким же це чином. Ще влітку, коли в "Просвіту" записував Калюжний, то вже за одним заходом і в есери вписав. Та хіба тільки мене самого! І Йосипа Сороку, і Грицька Передерія. Виматюкали Калюжного та й пішли собі.
— От і дарма! — сказав котрийсь.— Коли вже потрапив був, хоч би послухав про що вони.
— Закриті збори. Вирядили. Ну, та я, правда, цигарку таки викурив у коридорі, під дверима. Діденка Павла послухав. Потім нова вчителька слово взяла. Бідова молодиця! Як вона чихвостила Рябокляча та Пожитька! За що? Та хіба ж крізь двері як слід уторопаєш! І мені рикошетом перепало.