— Так що ж ти сказав таке страшне панові,— звернувся до Артема дід Свирид,— що тільки й лишилося бідоласі лягти та й померти?
— Слова я сказав не страшні. Це все од його панської вдачі,— відповів Артем.— Якщо не панувати, то вже й помирати. Іншого життя для себе навіть уявити не може.
— Не помре!— озвався з лави садівник Лук'ян Деркач.— У банку, мабуть, не одна тисяча...
— Так банки ж у них там, у Росії, полопались. Більшовики лапу наклали.
— У нього й тут, на Україні, є.
— Навряд! Хіба ж він знав тоді, що буде Україна? Та ще й нарізно від Росії?
— Це ми з тобою не знали,— втрутився у розмову Антон Теличка.— А вони, будь увєрочки! Вони й про революцію — що буде, наперед знали. Бо серед научних людей вертілися. По загряницях усяких навіть і серед революціонерів,— думав, думав і не згадав нікого більше,— серед усяких там брешко-брешковських. Князь Куракін, думаєте, чого кулю собі в лоб пустив? Бо бачив: крах на його життя насувається.
— Чи не дуже поспішив тільки!— озвавсь дід Свирид.— Це ж іще за чотири роки перед війною було. Сім літ іще міг би пожити. Аж нічого він не знав.
— Сім літ. Подумаєш!— знову заговорив Антон.— А як він і так уже, без тих семи, нажився до ригачки. Усього спробував, усього скуштував. По всяких там Парижах. Найдорожче шампанське — не пив уже, а ванни приймав. Найкрасивіших шлюх міняв щодня, як парчатки. Поки для цього діла годивсь. А вийшов порох увесь, чого йому було небо коптити?! Хвалю! Умів пожити, зумів і з арени життя вчасно зійти. Не те що пан Погорелов! Отакі гроші в маєток вгатив, а тепер...
— А тим часом,— трохи різкувато перепинив Антона Артем, бо знав, що той може скільки хоч товкти воду в ступі,— а тим часом не раз іще спробує всякими способами своє собі вернути — і батогом, і пряником. Вони вже й ролі поділили: синки — батогом, а татусь — пряником. Цікаво, який план вони зараз там у конторі з управителем ліплять.
До хати увійшов Микита з Омельком Хріном.
— Що, і досі в конторі?
— Та світиться,— відказав Микита.— І листоноша оце щойно звідти вийшов.
З його приходом розмова одразу зайшла про інше. Стали розпитувати про його відвідини земельного комітету, Микита досить докладно розповідав.
— Все домагались, щоб на тебе, Тимохо, та на Мусія Скоряка все звернув, що самоправно взяли коні у город. Та за кого ж ви мене маєте, кажу. Як же самоправно, коли я їм і запрягати допомагав! Крутили-вертіли на всі боки, і Пожитько, і Рябокляч, та й допустили до роботи. І досі не второпаю: чого вони так тієї забастовки злякались?!
— Ну, в них свій страх, а в нас свій,— сказав дід Свирид.
— А я — анітрохи!— Микита був уже напідпитку, і через те море йому було по коліна.
— Ось не дури, Микито!— знову дід Свирид.— Менше тижня спробував без комори та й вже охляв. А коли б справді, як цього Антон хоче, розібрали селяни худобу, куди нам з тобою діватись?
— Микиті що!— обізвався Терешко Рахуба.— Хата є. Прибудує, як Вухналь, закуток на причілку, найліпшого коня закує в путо. Та до весни вже дотягне якось. А там — землі наріжуть. Ще, гляди, в хазяї виб'ється. А ось нам...
— І хто б казав!— заговорив Антон Теличка.— Та я б, Терешку, на твоєму місці бувши,— здоровий, красивий, на гармонії граєш,— до такої б дівчини у прийми пристав. Або ще краще: до удовиці молодої, з коровою, та ще й з дійною.
— А ти ж сам — чого?
— Прирівняв. Не всім однаково доля наворожила. Мені, як у тій пісні співається,—"з жінкою не возиться"122. Перед нами, партійними, ділов іще та ділов! Аж поки революції не закріпимо. Остаточно! Хіба що тоді. Та, правда, і при соціалізмі — і чужих молодиць, та й дівчат вистачатиме.
— Ну, це вже ми не туди заїхали,— перепинив Антона дід Свирид.— Жарти жартами, а до того йдеться: землю поміщицьку поділить народ на двори, то й за робочу худобу візьметься. Аякже!
— Робоча худоба не к спіху,— заперечив Омелько Хрін.— До весни ще далеко. Чого тим волам та й коням у теплі не перезимувати?! А от якраз із ваших, діду Свириде, овець, мабуть, доведеться починати.
Дід Свирид гнівно блиснув на Омелька очима.
— Та саме ж котитись почали!
— Ото й добре! Хоч така-сяка молочина буде дітворі. Чи як ти, Артеме?
— Мабуть, так воно й буде. П'ятсот штук, кажете. По п'ятірці — і то на сто дворів. А на багатодітних, то й корову. Баранів, звичайно, треба залишити на вашу, діду, опіку. Та й вівці од вас підуть тільки до паші. А там — ціла громада уклониться вам: пасти ж не буде кожен сам собі, а отарою. Так само й бугаїв залишити — на скотаря. Племінні пункти будуть. А робочу худобу теж не варто ділити. Розумні люди прокатні пункти заводять по маєтках колишніх. Отак би й нам. Скільком би з вас це роботу дало! А скількох селян від зайвої роботи звільнило б!
— Та це ж не нам вирішувати. Це — як громада.
— Але ж і ви тепер не безголосі. Треба тільки, щоб і ваш голос у громаді чути було. Та й не тільки — щоб чути, а щоб до нього прислухалися.
— Та Горпина з Настею удвох як заспівають у дворі,— пожартував хтось,— все село прислухається.
— А чого?
— Бо таки ж ловко співають.
— Отак і ви своє діло ловко робіть. Дружно, розумно з революційної точки. То й до вас прислухатимуться.
— Трудне діло!
— Дарма! Старший брат, городський пролетаріат, підсобить,— кинув весело Митро.
Антон схопився з лави й вийшов насеред хати.
— Підсобить! Останній шматок хліба од рота одірве. Хіба це хліб, що ми їмо?!— Він ступив до столу і взяв скибку хліба.— Кізяк!
— Тьху на тебе, скаженюко!— обурилась Настя. А Горпина до неї, але так, що всі чули:
— Що ти хотіла від ракла!
Антон скипів, та не встиг нічого сказати, бо обізвався дід Свирид:
— Ай справді, ракло! Що ти на хліб святий дурним язиком своїм кажеш?!
— Або таке,— мовби нічого не сталося, повів далі мову Антон.— Десять кабанів зараз у нас на відгодівлі. Сало не менш уже як у долоню. А ми його чи хоч понюхаємо? Для города все!
— Його й у городі хоч би на госпіталь та лікарні вистачило,— сказав Омелько Хрін.— А армія? Чи таки й городянам є? — глянув на Артема.
— Не всі городяни однакові,— відповів Артем.— Буржуї, ті з базару живуть, не горюють. А біднота міська, робітництво давно вже забули, яке те сало на смак. Хліба по хунту і то не щодня. А у Петрограді — по четверті хунта.