— Та це ж, Артеме, саме той незвичайний случай,— відповів Грицько напівжартома,— про які мачуха тоді з весілля почала, та не всі перелічила. Як це можна, щоб дружбу бойову та не окропити?!
— Не бійся, розуму не проп'ємо! — заспокоїв Лука.— Та сідай і ти з нами! Ну, раз ніколи, не буду й просити. Ходи здоров! — І коли Артем вийшов, а хлопці сіли за стіл, уже наливши чарку, але перед тим, як випити, сказав жінці: — Візьми-таки двері на засув, Дарино. Безпечніше буде!
Дарина мовчки вийшла в сіни й клацнула засувом.
XII
Старий Невкипілий, Прокіп Іванович, вже другий місяць лежав прикутий до постелі гострим приступом ревматизму, на який він захворів іще на Нерчинських копальнях120, де відбував свою дванадцятирічну каторгу. Тоді, в дев'ятсот шостому році, полтавський губернський суд засудив його до восьми років каторги. Але у дванадцятому році, за активну участь у заколоті, в зв'язку з розстрілом робітників на Ленських золотих копальнях, йому набавили ще чотири. Отже, Лютнева революція його застала лише з кількома місяцями недобутого строку. І якраз — під час чергового приступу хвороби,— з тиждень уже валявся в казармі на нарах, без будьякої медичної допомоги та догляду. Тим-то, опинившися зненацька в санітарному вагоні поїзда Владивосток — Москва, Прокіп Іванович, як потім, у рідкісні години не дуже веселого гумору, розповідав своїм односельчанам, спершу навіть подумав був, що це вже він помер. І вже — на тому, світі — потрапив у рай. Видно, й там, на небі, як і на землі, все пішло шкереберть. Хіба б же колись, за старого режиму, святий Петро121 пустив отакого грішника-каторжника в рай, коли йому дорога прямісінько в пекло?! Бо то таки справді було раювання. Викупані, як малі діти, у білих сорочках, в чистих постелях. А поміж койками, як ангели, тільки що крил за плечима з-під халатів не видно, сестри-жалібниці. Ласкаві, дбайливі: "Може, ви гражданин хороший, бажаєте чого? Може, вам, поки обід, книжку чи газету почитати?" А про харчі — що вже й казати! Не те що ніколи не куштував такого, а й нюхати не доводилось: коли не котлети, то яєчня на салі, а як не яєчня,— обратно ж таки котлети! За ті два тижні, що додому добиравсь, аж поправився, як соком наливсь. Одна біда: в суглобах ноги так крутило, що й рай немилий!
У Славгороді стріли музикою. Тут-таки, на станції, в залі першого класу, куди колись і порога не можна було переступити, улаштували обід на всіх. З промовами. Навіть по склянці церковного вина перепало кожному. А тоді — котрі здорові, ті розійшлись по домівках чи роз'їхались, бо — з усього повіту, а котрі недужі, розсадовили тих по "фаїтонах" та й через усе місто, як ті пани на прогулянці, до самої лікарні. На поправку. Воно можна було б і додому — дванадцять років це неабищо! Ну, більше терпів, не хотілось на милицях, як той каліка, у хату свою увійти. Тут уже й лікувати стали. І додому подали звістку. Приїхала Параска. Ну, це вже згодом. А попервах туга жити не давала: і близько додому, а лежи! І в місті нікого ж. Федір Бондаренко. Переказати б, якщо живий та вернувсь, щоб провідав, так невідомо, де живе, на якій вулиці. Але допитавсь-таки, просто пощастило: одна з лікарок, як виявилось, жила в одному дворі з ним. Аякже! Небезпремінно перекаже. Справді, прийшов другого дня. Просто з роботи. На тому ж заводі, що й до каторги. Мало й змінився, посивів тільки. А витерпів і він немало. Щоправда, після каторги років кілька на поселенні жив. Чоловік майстровий, без діла не сидів, оклигав трохи. Та й дома вже більше місяця. Партійний, звісна річ, як і тоді був. Отож і його чи не з першого слова: "Ну, а ти ж, Прокопе, в якій партії тепер?" У тій, що й тоді був: бий буржуїв дощенту, за бідноту всесвітню! "Правильна партія",— каже. Ото він перший Прокопу Івановичу і про Вітрову Балку розповів, що там робиться. І Параску повідомив (чи то депешу дав, чи подзвонив у волость). Приїхала. Хотіла й забрати було, та ота ж сама лікарка —душевна дівчина! — а тут і Федір нагодився, удвох і одговорили. Умовили залишитися ще хоч би тижнів на два. Щоб уже без милиць. Так воно й вийшло. Правда, не два тижні, а цілих три пролежав іще, але зате твердо вже став на ноги. І десь перед травнем подався додому.
Дванадцять років дома не був. Скільки разів за цей час в думці самій вертався додому! Але ні єдиного разу не думав, що буде це саме отак: нестерпно гірко. Ще навіть і в дворі, коли від воріт ішов до хати, Прокіп Іванович не почував нічого, крім радісного хвилювання. І подиву: все було, як тоді,— і та сама хата, тільки глибше стіни у землю ввійшли; і хлівець; навіть на тім самім гіллястім паколі біля порога Параска горшки на просушку вішала. Але тільки-но переступив поріг у хату, сказав: "Здрастуйте!" — а на відповідь одинокий Па-расчин голос: "Здрастуй, Прокопе!" — так і здавило серце. "Боже! — думав собі, важко сівши на лаві кінці столу.— Який шматок життя, з кров'ю, з м'ясом, вирвали, катюги! Тоді, як забирали драгуни, у хаті, повній плачу, крім Параски, було ще семеро дітей. А тепер..." Двоє померли малими, невдовзі потому; Марина, старша дочка, перед війною вийшла у Ліщинівку заміж; троє синів — на війні всі; середульшого, Захарка, вже два роки й не чути, найменший, Кирило,— живий, у Петрограді; а найстарший, Тимоха, в Одесі у госпіталі, з рукою щось. Одна-єдина Оленка (тоді ще в колисці була) — жила з матір'ю,— десь подалася з дівчатами на луки по щавель та козельки. Аж к обіду вернулась. І, як видно, по дорозі ще сказали їй, бо не зайшла в хату, а раз-вдруге заглянула у вікно. Та вже мусила мати вийти за нею. Увела в хату за руку і за порогом пустила. "Іди ж поздоровкайся з татом". Дівчина, як на шпичках, підійшла до батька і дала чолом йому (так мати навчила). А батько обняв худенькі рідні плеченята, поцілував у біляву голівку і застиг отак. Не скоро вже кинувсь. Вийняв з кишені піджака таку ж прегарно розмальовану бляшанку з леденцями — гостинець дочці. "Спасибі, тату!" — поклала бляшанку за пазуху, а сама, зрадівши нагоді (саме висунула мати горщик з печі), обережненько виприснула з батькових обіймів: треба ж мамі допомогти! Дістала з мисника ложки, поклала на стіл. А за обідом уже й говорила з татом, хоч іще дуже несміливо. Отак і стали жити — утрьох. А через місяць і Тимоха прибув з госпіталю. З культею замість руки. Посумували. Та жити треба якось! Роздобули подовжню пилку, самі придумали нехитрий прилад для Тимошиної культі та й стали пильщиками.