Але не Тією — а іншою: що п’ятьма буквами починається і проводами на дорогу із трьох букв закінчується.
Бюджет картини — неокупний.
Режисер — відомий.
Кастинг не проводився: актори — самодіяльні, масовка — безоплатна.
Безсторонніх свідків (глядачів) — двоє: Іван Олексюк у труні й нотаріус (у краватці).
Перша серія кіно закінчилася тієї миті, коли металошукачі львівських піротехніків у руках синів Івана Олексюка наткнулися на мідну шкатулку в городі. Поки її відкривали — Сильвестрова жінка Марія, не дихаючи, трималася правою рукою за серце, спостерігаючи з-поза стіни стайні за цим мовчазним (в основному) дійством, що озвучувалося лише раптовим і безперервним іканням Петра.
Як тільки на дні шкатулки, укритому блідим вишневим оксамитом, блиснула половинка бурого ґудзика, а більш нічого — із трьох грудей вирвався чи то стогін, чи придушений крик.
Груди піротехніків ознак реакції не подали.
А далі пішов варіант смачної російської мови. Та не Тієї — а іншої, ну, знаєте… усі слова якої варіюються від чотирьох до п’яти букв. Найбільш уживані з них починалися на букву "с…" та букву "б…".
Вуха ж прихованих слухачів та глядачів на вершечках дерев по периметру Олексюкового паркану, що належали хлопчакам із не закритої на той час місцевої початкової школи, вирвали з контексту одне незвично довге з-поміж інших слово — педераст, але що воно означало, навіть хлопці на деревах не знали, хоча й самі були активними його носіями. З’ясовувати його походження, значення та можливість подальшого застосування в нинішній ситуації на цей раз охочих не виявилося, оскільки події розвивалися так стрімко і непередбачувано, що будь-яке слово, запущене в ефір з Олексюко — вого городу у присутності Олексюка в домовині могло призвести до розвитку ще більшого хаосу.
Отож, діючий чоловічий хор — у складі Петра, Сильвестра й Ореста Олексюків (два тенори плюс один бас-профундо) — наввипередки і прискореними темпами змагався у швидкості пригадування слів не тільки з початковими літерами на "с" та "б", а й інших, близьких за значенням, ну, майже синонімів. Непосвячений міг би подумати про виняткові лінгвістичні здібності братів чи запідозрити їх у прихованому поліглотстві.
Німий хор свідків із зеленого камуфляжу дерев тільки кліпав очима.
А львівські піротехніки і далі мовчки щупали землю довкіл розкопаної могили, в якій (на псову маму?!) була закопана мідна шкатулка із розламаним ґудзиком. Піротехніки свою роботу знали, як і знали, що поблизу одного скарбу може бути скарб інший. Такі випадки траплялися в їхній практиці, як, проте, траплялися й протилежні.
Друга серія цього кіно розпочалася, коли Олексюкову труну виносили з хати, і одночасно з подвір’я намагалася виїхати "Піротехнічна лабораторія", заблокована людьми, що прийшли до Олексюків — чи то попрощатися з односельцем, чи додивитися кіно. Хтось із жінок сердито кинув водієві: "Що ти спішиш на той світ перед мерця? Не можна обганяти похорон! Дай, діда поховають, а там тоді й поїдеш!" — після чого водій ліниво розлігся в кабіні, прикривши обличчя кепкою, ще й причинив вікно, щоб не чути дурних бабських розмов.
Решту серій можна пропустити — бо розказувати особливо нічого:
поховали,
закопали,
двома вінками — від дітей та районного осередку ветеранів війни і праці — прикрили, пакети з цукерками і двома вафельками людям на цвинтарі роздали,
а кому не вистачило — давали по коржикові, прямо в руки.
Плакати ніхто не плакав.
Сини стояли чорні.
Невістки — мовчазні.
Правнук Софії Ткач — Ігор, що був учителем школи в сусідньому селі — затикав свічку в ногах могили і пішов із цвинтаря, не чекаючи пакета із вафлями.
Ото і всього того діда.
Проте ексклюзив двох останніх серій цього прецікавого блокбастера варто переказати. Стисло. Можна телеграфічно.
… Світланка, через тиждень конфіденційно повідомлена про смерть батька нотаріусом, який назвався повіреним у справах Івана Олексюка, із своїм чи то чоловіком, чи бойфрендом-греком летіла рейсом Афіни-Львів, щоби встигнути бодай на дев’ять днів поминок за покійником. Весь політ вона не відривалася від ілюмінатора — так що грек кілька разів поривався дати їй таблетку заспокійливих ліків, але Світланка щоразу відводила його руку.
У той самий час Світланчині брати — Петро, Сильвестр та Орест — готувалися до поминальних дев’яти днів: прибивали зірвану підлогу в кімнаті, де ще кілька днів тому стояла труна з татом, а на дев’ятини мав стояти стіл.
Підлогу прибили — грошей не знайшли.
Далі Петро згадав про походи тата до банку.
У Львові банків було багато: усіх не обійдеш, а як обійдеш — ніхто нічого не скаже.
Петро найняв адвоката. Адвокат довго торгувався. Петро вимушено погодився. Адвокат був ще той… місцевих "колядників" різних мастей захищав. Ну, тобто хабарників. Петро був крутий — але не дуже освічений, інакше й сам без адвоката знайшов би те, що шукав.
Син шукав батьковий заповіт.
Адвокат "пробив" Івановий заповіт через електронну базу нотаріату.
Нарешті дійшли до нотаріуса, який реєстрував заповіт.
Нотаріус підтвердив Петрові його наявність.
Заповіт виявився секретним. Про його зміст, як правило, не знає навіть нотаріус. Секретний заповіт може бути оприлюднений у присутності всіх відомих зацікавлених осіб, а також двох свідків. Нотаріус роз’яснив Петрові, що зацікавленими є діти, а свідків можна взяти, кого вони вважатимуть за потрібне.
Петро нарешті відрахував гроші на дзвінок до Греції.
У Греції сказали, що Світланка вилетіла до України.
Брати в аеропорту пропустили вісім авіарейсів із-за кордону — а сестра прилетіла дев’ятим.
Двома автами брати з сестрою і греком вирушили на могилу батька, але перед тим зробили зупинку в офісі нотаріуса.
За дивним збігом обставин чи, швидше, за майстерно продуманою комбінацією, одним свідком виявився голова сільради села К., де народилися всі Олексюки, і який саме в цей час складав якесь доручення в офісі нотаріуса, повіреного у справах Олексюка Івана, а другого свідка взяли у сусідній з нотаріусом фірмі.
Світланка мовчала і тільки пила мінеральну воду.
Грек раз у раз подавав Світланці вологі серветки для обличчя.