А як тепер розказати?
Хто в таку малу причину повірить? Хто такої причини тепер потребує, коли махає словами-шаблями?
Хіба це поважна причина для суддів — охота жити?!
Хто вислухає його розказ, що на світі нема нічого важнішого, крім життя?
Якби міг — устав би зараз із домовини, розімкнув свої руки і показав би їх усім тим суддям. На руках є кров — що правда, то правда. Але він не зумисний убійник. Зумисні убій — ники потепер на волі ходять, та ще й у великій пошані — і мало хто їх гудить. І мало хто їх судить.
І оті винуватці усіх Іванових бід, що нагло прийшли колись на його батьківську землю, розбестили людей брехнею і злом, колись страшно обдурили Івана, ще й дали в руки щупак і змусили шукати, — так само нагло і безсоромно і сьогодні по президіях та телевізорах пересиджують; орденами, заробленими на Івановій біді, трусять, як цицькаті дівки пазухою;
із президентами синюшними губами цілуються і пальцями на дітей отих, проштрикнутих щупаками, дотепер показують; Івана своїм побратимом називають; за Івана нібито заступаються — а самі свищуть на Івана, бо лиш голос його на виборах рахують.
Отака вона, правда Іванова нинішня. І така вона, кривда теперішня.
Але ніхто не хоче дати по пальцях тим фальшивим і розперезаним Івановим заступникам-спекулянтам, щоб ішли собі нарешті мирно-тихо доживати.
І шляк їх не трафляє.
Ба, з кожним роком чорноротих спекулянтів прибуває і прибуває, ніби і справді встають вони із мертвих — і безустидно сунуть на народ, як саранча. І лиш Іванами прикриваються — бо нема більше ким прикритися. Вони навіть мертвим ним прикриються задля свого жирування, хоч молодші від Івана ледь не у півторачку.
І Бог їх не судить — любить?!
І розумні люди їм мовчки потурають — бо мало хто в цьому світі на відкриту правду спроможний. Устидливі наші люди правду в очі казати? А кривду терпіти не встилаються, що так уперто не хочуть із навіженими заїдатися, ніби навіжені якісь безсмертні чи що?
Іванові навіть із домовини видно, що всі оті його нібито "заступнички" плавають у морі людської крові. І все одно мало їм крові. Цвинтарний черв’як за ними вже не плаче — голосить, а вони все ще помсти онукам усіх Іванів з усіх криївок потепер вимагають: спокою між людьми і перед смертю не хочуть.
І як далі на світі жити тим, хто хоче просто жити, а не з мерцями воювати?! Хто на це відповість Іванові?
Це Іван за один день двічі вмирає. А жити двічі ніхто не може. Та не думають люди про завтра.
Людські прокльони на кого падають? На цього Івана, що перед очима, на цього, що ближче. І він не має що відповісти своїм людям. Бо виходить так, що теперішній Іван Олексюк також із ними, із цими непогамованими і навіженими з телевізора, що крові людської ще не напилися, залила б їх самих крівця нагла.
А як отак подумати — заради чого ота їхня запеклість? Їм уже не згадувати треба та бовдура свого кривавого в Києві чатувати — гріхи спокутувати треба, бо від їхніх гріхів у пеклі, певно, тісно. А коли би всі ті гріхи облікувати, та кров людську від їхніх рук у вагу перевести — друге би пекло, певно, довелося, відкривати?…
Мей-мей… дивися, який ти мудрий, Іване, в труні… А чого’ сь не був такий мудрий раніше? Тебе діти під ноги взяли, а ти хочеш правди від чужих. Може, тому і взяли, що слабину твою чули? А чо’сь мовчав, як можна вже було говорити? Бийся по писку, Іване, і встидайся. Не метушися думками. Тобі вже однаково, що тепер скажуть — тобі було не однаково, коли вони говорили, а ти ще жив, але мовчав. Кістки твої перемиті. Нецікаві тепер. І думання твоє нецікаве.
Та ні… збрехав собі зараз Іван. Сам собі збрехав. Отуто, із складеними на грудях руками, отуто, по смерті, і то збрехав. Про охоту жити. Бо згодом, коли вгамувалося, стало ясно, як посеред білої днини: життя має сестру-близнючку, свою тінь — і називається вона мука. Невідступна, як дихання, як биття серця. І та тінь не дає жити нікому.
А тепер… Тепер Іван не годен розімкнути руки на грудях, щоби посмертну свічку самому собі запалити, як не запалив ніхто. Життя своє перебрати й без пам’яті можна. А хоч би і в труні.
Що вже має коли — то має: бо не знати, скільки часу щупатимуть його землю сини у пошуках грошей? Може, ще кілька днів? То й забудуть, що треба татові цвинтарну землю руками перебрати та перетрусити, від каміння звільнити, коріння дерев перерубати, хробаків на волю випровадити.
…Добре тобі, Іване, мертвому лежати і вже нічим не перейматися, а лиш перебирати свої минулі дні, як косу жіночу вночі розплітати…
Але так дивно розплітається та коса… Виходить, що поки Іван був із щупаком — то було життя. А як зблизька повилася червона гадючка чужої крові по його черевикові — то хіть до життя урвалася?! Відтоді не жив — доживав? Родив дітей, леліяв золотий ґердан, складався на господарку — і то лише доживав?!
…І холодно стало в житті Іванові, як посеред йорданської стужі: дорікати нікому, любити нікому, дбати про нього нікому, у Грецію хіба би мідну шкатулочку з його прахом до Світланки повезли, а так — ніщо його не тримало більше з життям. Сини живуть так, як на Місяці, а Іван — як на Сонці, і дороги їхні ніяк не сходяться.
…Та скриньку із прахом не дозволено буде йому до грецьких богів передати — не спалюють в Івановому краї навіть мертвих людей. Колись палили і ті, і другі. А тепер усі побожні: кістки землі віддають. Не буде Іван відновлювати те спалювання своїми смердючими кістками.
А їхати не поїде нікуди, ясна річ, навіть якби зараз об’явився той, хто за давнє четвертував би Івана. Тут він жив — тут і зітхне востаннє. Навіть, як помста наздожене його. І ніяка Греція не врятує від себе. Особливо перед смертю.
І в якімсь часі задумав був Іван завершити ту велику свою роботу — життя — якось так, як ніколи до того не думав. Ні, коротати собі віку — не коротав.
Але замислив дещо обчухрати. Бо навіть дерево непідстрижене зле виглядає.
А як вже виглядає непідстрижене життя людини, яка збирається на вічний спокій чи перебуває в його передчутті?
Іван точно тоді знав, що скоро має вмерти.
17
І якоїсь середи поїхав Іван Олексюк до свого сина Петра в місто.