"Яка прекрасна планета! — думав Тао. — Але що сталося з людством? Чому Єва про це мовчить?.. Хоча б швидше зв’язатися із Стерничим, певне, вони там тривожаться…"
— Ну, як тобі ця небесна механіка?
Тао знизав плечима:
— Механіка?! О юна Мати! Казать "механіка" на таку… таку…
— Красу?
— Так, це жива краса!
Наша хитрунка аж усміхнулась від задоволення: цей дивакуватий юнак витримав тест! Він так само, як і вона, сприймає дивовижу світу… "Жива краса"! Гарно сказав. Тікати не буду, порозуміємось.
Рештки стародавнього будинку, де вона знайшла собі притулок,— це був тільки початок велетенського міста, що, покинуте людьми, за якусь тисячу років опинилося під землею. Там би він ніколи не знайшов її — в тих залах, переходах, коридорах, тунелях, ще й заблукав би… Єва зітхнула, уявивши, як він без світильника мацає стіни. Ні, вона не дасть загинути своєму Адамові… Вони тут оселяться удвох… Двоє на цілий конти-нент!
— Так ти, Адаме, справді… той, за кого себе видаєш?
— Я —Тао.
— Не будь упертюхом. Ми ж домовились: ти — Адам. Потім я розповім цю красиву легенду, а зараз скажу тільки, що Адам і Єва — двоє, пара… Докумекав?
Вирвала дві стеблинки:
— Оце пара. Адам і Єва.
Хлопець засміявся:
— Двоє, пара! Двоє, пара!
— А тепер кажи свою казку.
Те, що розповів, затинаючись, з трудом добираючи слова, Тао, справді скидалося на казку. Нібито багато тисяч років тому могутня земна держава Атлантида послала в космос велику експедицію, і, доки та експедиція заглиблювалася у міжзоряний простір, на самій Землі сталися катастрофічні події, мабуть, ядерна війна дощен-ту спустошила планету, знищила цивілізацію. Загинула й сама Атлантида. Можливо, ця звістка, а може, непо-ладки корабля змусили жменьку людей назавжди осісти на планеті, яку вони назвали Філією. Та мрія про свою праматір-Землю ніколи не полишала їх і їхніх нащадків. Один геніальний винахідник, його далекий пращур Туо, сконструював апарат, на якому дістався на Землю, але його переслідували, наледве вирвався. Правда, за тяжкі поневіряння доля наприкінці ощасливила його: на Філію Туо повернувся з коханою молодою Матір’ю…
— А тепер ось і я маю премію! — закінчив свою розповідь Тао і заглянув Єві в обличчя. — Так, юна Ма-ти?
Єва загадково посміхнулася:
— А може, навпаки…
Він спочатку не зрозумів, та коли Єва пояснила, заплескав у долоні:
— Так, добре, я — премія! Полетимо на Філію…
Вона схилила голову, зиркнула спідлоба:
— А може, навпаки…
— Знову навпаки?!
— Віднині все буде навпаки.
Ледь помітна торжествуюча посмішка торкнула їй губи, і коли б Тао знав земне малярство, то одразу впі-знав би усмішку Джоконди,— оту саму, що назавжди захопила мистецтвознавців. Це саме сталося і з нашим прибульцем: та цнотлива, майже невловна усмішка в одну мить наблизила хлопця до цієї примхливої дівчини, розкривши перед ним її єство. Ці двоє ще не сказали про своє почуття жодного слова, а воно вже пройняло їх, з’єднало, наповнило їм душі терпкою радістю буття. Тао відчув себе на вершині щастя. Розбурхана уява вже малювала картини завтрашньою дня. Ось вони вдвох причалюють до космічного корабля. Розчулена Мати об-німає їх, благословляє і тут же наказує Стерничому спрямувати корабель до Філії. Ну, а там… Свято, суцільне торжество! "На ловця і звір біжить… — думала Єва. — Він цілком підходить на роль Адама — гарний, лагід-ний. І як це добре, що в них там… слухаються жінок!"
Місяць підбився досить високо, помітно зменшився, багрянцю на ньому вже не було, надщерблений диск сяяв сріблом, а вони все сиділи, перемовляючись зовсім не про те, про що думали, що звичайно буває поміж закоханими. Потім Єва тихо заспівала якусь давню пісеньку. Слова були майже незрозумілі для Тао, але голос, мотив проймали душу.
Від мого коха-а-ння
Не пі-і-деш ніку-у-ди.
Як посію співа-а-ночку,
Може, пісня бу-у-де…
"Та що це зі мною? — стрепенувся хлопець. — На кораблі, певне, тривога, а я тут… Навіювання, як при вивченні мови? Це виключено. Раз я про це подумав… Та й взагалі, сприйняття реальності не порушене, мої дії логічні, за винятком лише оцієї… пасивності".
Наважився торкнутись Євиного плеча:
— Мій обов’язок — повідомляти па орбіту. Передавач юна Мати…
Дівчина підвела голову, наче прокинулась зі сну:
— Пошкодила, розбила, розтрощила, так?
— Так.
— Я ж не знала, з ким ти підтримуєш зв’язок.
— Тепер ходімо до "Птиці". На орбіті… вони…
— Турбуються, тривожаться, хвилюються.
— Так.
— Ти казав, Адаме, що на кораблі — Мати. Це твоя рідна?
— Ні, ми всі називаємо — Мати. Вона… дає накази.
— Командує кораблем? Як скаже, так і робите?
— Так.
— Завжди?
— Так. Слово Матері… сказать…
— Розумію.
Єва замислилась, спохмурніла. Як реагуватиме їхня Старша Мати, дізнавшись про неї? І як поведеться Адам?
Дівчину турбувала непевність ситуації; увесь час, поки вони йшли нічним садом, через гайки і росяні лу-ки, розшукуючи "Птицю", тільки й мізкувала про це. "Старша Мати… Старша Мати… Цікаво, яка вона собою? Що видатний розум — це безсумнівно, інакше їй не доручили б очолити космічну експедицію, а от… Певне, стара діва…" На цю думку Єва усміхнулась кривою усмішкою. Ну що, справді, їй до тієї старої? Відправляться до своєї Філії — ну й що ж? Враз Єві защеміло серце. Ні-ні, Адама вона не віддасть!
Якось одразу висвітлилось у душі: це ж той, на кого вона чекала усі свої шістнадцять літ, і ось їхні жит-тєві лінії зійшлися… Яка була самотність досі! А тепер… Втратити його — пропаще життя. Але чого це вона так хвилюється? Ось зараз усе й вирішиться, як тільки вони дійдуть до тієї "Птиці", і буде саме так, як їй запра-глося…
Стерничий переживав тяжкі години. Одно те, що його формула кривизни простору нагадувала діряву сі-тку, в якій не можна було утримати реальний простір, і з гіркотою доводилось визнавати, що всі ці хитроспле-тіння означають абстракцію, тінь. А друге — Тао. Чому не подає про себе жодної звістки? Що з ним сталося? Сигнали маяка, встановленого на "Птиці", реєструються, а від нього ще не одержано ніякої інформації. Старша Мати хвилюється, перепитує все частіше, ніби він не сповістив би тієї ж миті, коли б зв’язок відновився. О, знову на екрані її стурбоване обличчя: