І тут сталася подія, що змусила нашу чарівницю закліпати своїми густими віями і в подиві скинути бро-вами. Тао став перед нею на коліна, розв’язав пов’язку і кілька хвилин уважно розглядав припухлість, торкав пальцями і знову придивлявся, ніби хотів у чомусь упевнитись.
— Так, так, тепер уже можна… — проговорив сам до себе і, не зводячи з кісточки очей, почав робити чудернацькі маніпуляції. Він то наближав долоні до болючого місця, то відводив, і хоч зовсім не доторкався до тіла, Єва одразу ж відчула поколювання, — наче тонюсінькі, як волосина, голочки впивалися в шкіру, викли-каючи млість і відчуття холоду. Руки Тао кружляли, неначе птахи, це тривало… Єві було так приємно, що вона зажмурила очі, немов кішка на осонні, і не змогла б сказати,, скільки це тривало. З кожною хвилиною біль стихав, танув, аж поки й зовсім зник, настала цілковита полегкість.
Тао підвів голову, запитливо подивився їй у вічі.
— Не болить? Так-от, вставай і йди!
Що він казав, їй було не зрозуміло, але здогадалася, бо хвацько підвівся і подав їй руку. Несміливо стала на ноги, все ще побоюючись, не зовсім вірячи в таке швидке зцілення. Але нічого, не болить нітрішечки. Вдяч-но усміхнулася, стріпнувши волоссям:
— І як це ти… Я вже боялася, що надовго…
— Дузсе, міснісе! — і собі засміявся Тао. Радів, що вдалося, що допоміг молодій Матері. Тепер їм зали-шалося знайти "Птицю"…
— Ходімо до мого куреня, — махнула рукою Єва в той бік, де над садом зеленою хмарою здіймалися верхівки сосен.
Пішла, осмикуючи спідничку, оглянулась і поманила пальцем:
— Адаме!
Багато знань було в голові Тао, але зигзагів жіночого характеру він ще не знав. Нехотя похилитав слідом, міркуючи, як все-таки порозумітися з нею. Мова! Негайно, не відкладаючи, вивчити мову! Але яку? Вирішив — краще земну,— успіх залежав од нього, а в своїх здатностях не мав сумніву.
Наздогнавши примхливу аборигенну, торкнув за плече:
— Навчай мови! — Вказав на неї: — Єва, — Потім на яблуко: — А це?
— Яблуко…
Йому досить було почути слово один раз, як воно закарбовувалось у пам’яті. Вимова, правда, шкутильгала, йому важко давалися шиплячі, зате як запам’ятовував!
Та ось усе навколишнє було назване, і Тао з подивом відзначив — звучання її голосу викликає в уяві зо-рове зображення, картинку. Називала предмет чи дію, Тао повторював і уявляв те, про що йшлося. Вона, зви-чайно, не могла стриматись і жестикулювала обома руками, і це обох тішило.
Уже й сонце зайшло, небо на заході догоряло, з луків потягло сивим туманцем, а вони, як діти, то підст-рибували, то бігли, то зупинялися, то лягали в траву, немов полюючи на слова. Зрештою новітній Адам уже міг зліпити речення:
— Весір. Я буду хотів ходити "Птиця".
— Що за птиця, Адаме? — перепитала Єва. — Птиця літає, а ти кажеш — ходити.
— Так! — зрадів Тао — "Птиця" літає з орбіти на Земля, апарат. Я — Тао, чому кажеш Адам?
— Бо нас тільки двоє на всі суходоли. Адам і Єва — перша пара на Землі.
— Єва любить Адам?
— О, так! Вона його любила.
— А ти?
Дівчина грайливо посварилася пальцем і тільки усміхнулася.
Доки вони отак вивчали есперанто, у пілотській кабіні "Птиці" з динаміка лунали тривожні заклики:
— Тао! Що сталося? Тао, Тао, Тао…
Наче квилила чайка над розбурханим морем.
Звичайно, Тао відчував, що пауза неприпустимо затягнулася, він уже двічі мав зв’язатися із Стерничим. Але що вдієш? Ця юна Мати…
— А де людина?
— Осьде коло тебе — я.
— Людина, ще людина, ще… Багато людина! Я літав Континенти, бачить ні.
Єва розгубилася, зиркнула на нього з острахом: "Цікавиться людством… А які, власне, їхні наміри? Хло-пець гарний…" На мить їй здалося, що десь, колись вона вже бачила його, чула цей голос… "Говорить лагідно, а що в нього на умі? Може, вони замислили колонізувати Землю… А скромний, обличчя правдиве, чесне… Очі глибокі… Якби він… Та, здається, я йому подобаюсь…"
— От ми й прийшли!
Густі сутінки вже наповнили зарості, і на темному тлі забілів округлий кам’яний козирок — наче в землі застряв якийсь міфічний велетень і ніяк не може вибратись. Далі, внизу, тьмяніла річка, за нею чорною стіною стояв ліс. Під козирком, нижче рівня землі, виднівся вхід. Єва почала спускатися стежкою, але Тао зупинив її тривожним вигуком:
— Не ходити! Там лежати звір!
Тао лапнув рукою кишеню, але ж зброї при ньому не було — генератор високочастотних хвиль залишив-ся там, у захисному костюмі.
Єва побачила дві жарини очей, але не зупинилася. На порозі, поклавши морду на витягнуті лапи, лежав тигр. Дівчина спокійно підійшла, нахилилась і погладила його шовковисту шерсть.
— Не бійся, — обернулась до Тао, — це мій друг, він мене провідує часто.
Все ж таки чотирилапе страховисько, довжиною, мабуть, не менше двох метрів, відстрашувало прибуль-ця. Неконтрольована сила… раптом… Нізащо не наважився б підійти, коли б не Єва, що гладила звіра, неначе кота, лоскотала його поза вухами.
— Іди, йди, це велика кицька. Правда ж, ми лагідні, ми людей не чіпаємо!..
Тао пройшов біля тигра — той блимнув, але не зворухнувся — і опинився у Євиному житлі. Кімната за-валена якимись пожитками, а в бік річки і лісу зяяв пролом, четвертої стіни, вважай, не було зовсім.
— У давнину це був гарний будинок, — сказала Єва, покинувши свого хвостатого друга, — колись тут жили люди…
— А де пішли люди? — аж кинувся Тао. — Міста зникли… А наші легенди малюють рясне скупчення…
— Розповім, я тобі все розповім. Залишайся тільки на Землі…
— О, юна Мати!..
— Чого ти звеш мене матір’ю? Я — дівчина!
— Це в нас така… така… У нас мало дівчата.
— Що, матріархат?
— Не розумію.
— Матріархат… ну, це коли мати, жінка — всьому голова.— Єва поплескала себе по чолу, а в очах так і сяйнуло.
— Всьому голова, так. А на Землі?
— Ну… розповім… згодом, — ухильно відповіла Єва. — А ти мусиш слухати мене. Я тут голова!
І Тао слухався — назбирав дров, розіклав на кам’яному козирку багаття, приніс із річки води… Усе ви-конував, що б вона не загадала. Єву це тішило, їй явно подобалось "головувати". Повечерявши, посідали в про-ломі, звісивши ноги вниз, дивилися, як із-за лісу сходить місяць,— велике, трохи надщерблене багряне коло. Не шелесне, а душу юнака сповнила урочиста беззвучна музика. Такого величного видовища па Філії не буває, і він всотував, пив його жадібними очима. "Юна Мати" теж сиділа, наче зачарована, стежила, як Місяць випли-ває на чистовид неба, потроху світліючи і зменшуючись. "Що може дорівнятись цій живій картині природи? — думала, милуючись грою м’якого світла і примарних тіней.— Пензель? Голографія? Та ніколи в світі! Твердять: мистецтво — це друга природа. Ні, голубчики, мистецтво і природа нероздільні. Як собі хочете, а мені до душі першоджерела, а не довільні копії…"