— До кого ви звертаєтесь? — запитав Сідалковський і поставив її на тротуар, хоч вона туди й не дуже поспішала.
— Я хотіла б, щоб ви мене так несли через усе місто... Я б для цього навіть ногу собі зламала...
— Чи варто? У вас гарні ноги...
— Молодий чоловіче, а плащ,— торкнувся плеча товстенький дядечко, який, очевидно, дуже полюбляв пиво навіть без тарані.
— Я дарую його вам,— кинув через плече Сідалковський.
— Ти ба, який аристократ знайшовся,— долинуло до тендітних вух Сідалковського.
"Ти без цих штучок ніяк не можеш? — прокинувся в Сідалковському-другому Сідалковський-перший.— Ти прийшов її перевиховувати чи завойовувати серце?"
"Я ще над цим не думав",— відповів йому Сідалковський-другий.
Він проходив крізь натовп, неначе крізь стрій. Обличчя в нього горіло, як парниковий помідор, що не спізнав ще сонячних променів, але мав достатньо електросвітла. Єва ж цвіла і закипала, як цвіт на абрикосовому дереві в Одесі
— Давайте знайомитися,— мовила Єва, не випускаючи Сідалковського з рук.
— Сідалко,— відрекомендувався він.
— Єва. Єва Гранат,— сказала вона і двічі вголос повторила.— Сідалко, Сідалко! Щось мені ваше прізвище нагадує. Ага, згадала: Сідалковського. У мене є один знайомий — Сідалковський з "Фіндіпошу".
— Ви там працюєте? — перебив її Сідалковський.
— Ні. Мій чоловік там працює...
— Так ви заміжня? — збивав її з курсу Сідалковський.
— А ви розчаровані?
— Навпаки! Я нікого так на світі не люблю, як розлучених нарсудом мам і...
— Я ще не розлучена і не мама.
— От і чудово.
— Тільки не перебивайте мене. Я до цього не звикла,— губки у Єви набрали форми примхливого бантика, зав'язаного на один вузлик. Так-от: у мене є знайомий Сідалковський. Вам би теж личило: Сідалковський.
— Що ви кажете?
— Абсолютно. У мене є один знайомий. Звати його Коля, але він нагадує іншого мого знайомого, і я його називаю Вадиком. "Коля" йому зовсім не пасує. Як вам Сідалко. Можна, я вас називатиму Сідалковським?
Сідалковський не заперечував. Це йому навіть сподобалося. До його фігури пасувало саме таке прізвище: Сідалковський, а не Сідалко.
— Так-от, цей Сідалковський. Ну, Сідалковський-перший, а не ви. Ви будете Сідалковським-другим. Згода? Чи вас це ображає? Ну, гаразд, ви будете першим, а той другим.
Сідалковський посміхався і думав про своє: що б означала знахідка Грака і чи б'є Бубона Мацеста Єлізарівна, а чи тільки лає?
— Так-от, цей Сідалковський. Не ви, а той Сідалковський, знаєте, що придумав?
— Не знаю. Цікаво, що ж?
— За мною слідкувати!
— Ну?! — красиво переломив брови Сідалковський. — А хто ж ви така, що за вами стежать?
— Ніхто! В тім-то й справа, що я ніхто. А він, Сідалковський, доручив це начальникові мого чоловіка головбуху Бубону. Ви колись чули таке? Навіть дав йому дві мої фотокартки. А жінка взяла їх і порвала... Скандал був грандіозний!
— А звідки вам усе це відомо?
— Та мені мій чоловік сам про все і розповів. Я навіть знала, що він у вельветових штанях ходить. По них я одразу й упізнала Бубона. По них і по лисині,— Єва підстрибнула і зірвала недостигле яблучко.— Хочете пополам? — запропонувала вона Сідалковському й перша надкусила.— Кисле і гірке.
— Плід з дерева пізнання й зла,— промовив Сідалковський.
— Що ви сказали?
— Це з біблії...
— А ви що — сектант чи атеїст?
— А вам що більше до вподоби?
— Мені — ви. А професія мене не цікавить.
— А що вам ще чоловік розповів? — запитав Сідалковський.
— Адам? Та він мені все розповідає. Моє миле і покірне створіннячко. Якось прийшов додому та й каже: "Єво, тепер тобі нічого не вдасться. За тобою стежать". Я розсміялася. У мене днями був один знайомий. Казав, що з кіностудії Довженка. Якийсь каскадер. Все хотів з мене дублера Бріжжіти зробити. Я йому одразу сказала: "Ти от що, каскадер, мотай звідси, бо я тобі дам дублера Бріжжіти". Вона ж уже стара? — чи то запитала, чи ствердила Єва.— Ще хотів мене до моря вести...
— Пішки? — поцікавився Сідалковський.
— Не знаю. Я відмовилась. У мене тут своє море і Дніпро на додачу. Ви, Сідалковський, умієте плавати? — Єва раптово повернула у бічну вуличку, тісну й густо-зелену.— Якщо вмієте, то й мене навчите. А той каскадер передав мене своєму товаришеві із театру. Цей уже влаштував мене на роботу. Тепер я в театрі...
— Ким, якщо не секрет?
— А ви не здогадуєтесь?
— Здогадуюсь.
— Так чого питаєте?
— Цікаво,— Сідалковський несподівано зів'яв, як дерево, посаджене не в той грунт.
А Єва тим часом продовжувала:
— Так от, учора ми з цим товаришем з театру були на Дніпрі. Каже: підемо, поплаваємо, а сам плаває тільки на човнах, і то на тих, що на шістьох. Видно, для двох боїться. Ми сіли, від'їхали від берега, і я одразу хотіла скинути його у воду. Та він аж під лавку заліз. "Єво, не дурій,— каже,— а то я втоплюсь". Топись, відповідаю, хай думають, що втопився через мене. А він мені: "Якщо ти мене залишиш, то тоді, чесне слово, втоплюсь, не дивлячись на те, що не вмію плавати". Завтра побачимо: я йому даю, Сідалковський, громовідвід. Скажу, у мене тепер є Сідалковський — і плавати вміє, і не топиться. Чи не так?
— З вами весело, Єво.
— О, зі мною не пропадеш,— і, вискнувши, Єва підстрибнула й зробила ногами в повітрі ножички, як Пеле із команди "Сантос" при ударі по м'ячу.— За мною, Сідалковський, усі сохнуть, вішаються і топляться.
— Уявляю, скільки на вашій совісті мертвих душ.
— Жодної,— розчаровано промовила Єва.— Ні один не втопився. Тільки обіцяють. Всі вони однакові. Отаке життя. Умерти можна... Нудьга і сум з пірамідоном. Усі тільки лякають, але я не з лякливих. Мене цим не візьмеш. Он Адам, мій чоловік, той теж вішатися збирається майже через день. Я йому навіть мотузку принесла. На, кажу, я подивлюсь, як це ти зробиш. Тільки записку не забудь передати в Держстрах. Думаєте, повісився? Бубона лисого! Повісився — тільки мені на шию. Розплакався, усю нейлонову кофточку зіпсував. Така була кофточка... Тепер її жодна хімчистка не бере. Плями виводять, а сльози залишаються.— Єва крутнулася навколо своєї осі.— А правда, Сідалковський, давайте з вами дружить? Ви мені подобаєтесь. Ви хто — теж артист? Бо мені останнім часом самі артисти попадаються. Той, що нібито з кіностудії Довженка, виявилося, кулонами з міді торгував, видаючи їх за чисте золото. Тепер я зрозуміла, чого він так злякався, коли я сказала: "Бобик, за нами слідкують". Його звали Боб, а я називала Бобик. У нього лице враз стало в клітинку. Він усе носив у клітинку, а тоді по секрету мені зізнався, що йому навіть небо таким здається.