Грака ніде не було видно. Зося стояла перед Сідалковським, і в її очах світилися благання і надія. На лівій щоці залишилася глибока борозенка, вказуючи на те, що в Зосі ліва слізна залоза працює активніше, ніж права.
— Що трапилося? — тихо запитав Сідалковський.
— Євмен здурів!— повідомила вона, і з чистого волошкового ока Зосі потекла ще одна сльозинка.— Забрав заяву із загсу. Батько каже, що йому тільки прописка була потрібна, а не я. Тепер розписуватися не хоче... Він обдурив мене...
— Де він? — запитав Сідалковський і відчув, як у нього розходяться в ширину плечі, а біцепси твердіють під нейлоновим рукавом білосніжної сорочки.— Де він?
— Там,— показала рукою Зося.— Батько загнав його до льоху. Оце тепер стереже і каже, живим не випустить. На двері почепив новий замок і забарикадував колодою. Хліб і склянку води я подаю йому через душник, на шнурочку. Але батько від сьогодні заборонив. Сказав, хай розсіл з бочки п'є. А в нього погано з шлунком...
— Я ж його попереджав: Грак, ви колись кінчите як не на Лені, то в камері-одиночці.
— Султана батько посадив на ланцюг і протягнув дріт між грушею і льохом...
Раптом Філарет Карлович прокинувся. Він схопився за дубельтівку, але, побачивши Сідалковського, принишк і навдивовиж лагідно промовив:
— А, це ви, Сідалковський!
— Дзень добжий! — привітався Сідалковський.
— Йдіть до холери. Я по-польськи так знаю, як...— він хотів було додати "як ви, Сідалковський", але замовк, бо про Євграфа знав менше, ніж про Грака.
— О, то є дуже погано, Філарете Карловичу — він намагався наслідувати Чудловського і хоч цим внести якесь пожвавлення.
— А що я маю робити? Я народився і виріс на Україні.
— Треба купити самовчитель, завести магнітофон і вчити рідну мову уві сні. Тепер це модно...
— Мені вже пізно вчитися, Сідалковський. Хоч я все життя мріяв знати по-польськи...
— Вчитися і любити ніколи не пізно. А тим більше — рідну мову. Людина без знання мови — все одно, що телевізор без звуку: зображення є, а звуку ніякого.
Чудловський опустив очі, але повіками до кінця їх не прикрив. "Не вистачає матерії,— подумав Сідалковський.— Не той розмір. Очі більші за повіки".
— Ну, гаразд. Що тут у вас трапилося? Де мій член профспілки?
— Я його посадив до льоху...
— Посадив — м'яко сказано. Загнали до льоху. Чи не так, Філарете Карловичу? Я можу з ним поговорити?
— Можете. Але я, перепрошую, дуже вас поважаю. Не надумайтесь допомогти йому втекти. Стрілятиму по обох. Перепрошую, і по вас, Сідалковський... Цей миршавий пес два тижні...
— Я знаю,— перебив його Сідалковський.— Відчиніть, будь ласка, льох і зачепіть за якусь іншу грушу Цербера. У мене святковий костюм, Філарете Карловичу.
У льоху було темно, як у бочці, накритій чорним рядном. Сідалковський повільно опускався, намацуючи ногами сходи. У тендітний ніс Сідалковського вдарив запах вогкості й торішніх квашених огірків. Очі поволі почали звикати до темряви.
— Грак, ви живі?
— Йди прямо, козаче. Можеш з гордо піднятою головою. Тобі не личить її так низько опускати. Тут усе високе.
— Ви ще здатні цитувати Сідалковського? Я вас радий побачити, Грак, але поки що не можу. Прийміть мої вітання з темряви. Де салютант! Я вас вітаю, мій непокірний друже!
— Я тебе також, Сідалковський. Вибач, але немає де посадити тебе. Поступаюсь своїм троном у вигляді кружків від діжки. Можеш не боятися. Я їх висушив і витер. Твоїм штанам нічого не загрожує. Ти, здається, слова "штани" не любиш. Пардон, Сідалковський, брукам...
— Як ви тут поживаєте, Грак? — перебив його Сідалковський.
— А як може поживати приймак, який одружився на дівчині заради прописки?
— Але ви, здається, відмовилися одружуватися. Ви, певно, вважаєте, що два штампи в паспорті — то зайва розкіш...
Грак мовчав, колупаючи ногою цемент.
— Що ви все життя там шукаєте, Грак?
— Така звичка,— буркнув той.
— Ви почали нечесну гру, Грак. Я вам радив викинути трохи совісті, але не всю. Ви перестарались. Цо занадто, то не здраво, як кажуть поляки.
— Слухайте, козаче, але я не можу. Я їй лише носом до грудей дістаю.
— Малі чоловіки завжди любили високих жінок. Не корчте з себе оригінала.
— Але я не можу. Розумієш, не можу...
— Для чого ж ви розпочали гру? Я ненавиджу найбільше тих людей, які підводять друзів... А моя честь? Ви про неї подумали, Грак? Як тепер на мене дивитимуться Зося, генерал, Королева Марго? А ви мені — груди... "Дістаю носом до грудей". Вам потрібні груди чи робота у "Фіндіпоші"?
Грак перетравлював думки, прилігши на купу соломи, на яку квадратиком падало сонячне проміння.
— Ковбик цікавився вами. Обіцяв піти у відпустку. А що це означає — гадаю, вам розшифровувати зайве. За нього залишається Нещадим. Профспілка при всій любові і приязні до вас, Грак, буде безсила.
У льоху повисла підвальна тиша. Грак мовчки сопів і цим порушував тишу у погребі Філарета Карловича Чудловського.
— Тесть, я дивлюсь, до вас почав позитивно ставитися: охороняє вас з рушницею і з псом. Такої честі не мав, здається, навіть Аль Капоне... Принаймні Цербера при цьому не було.
— Смієшся, Сідалковський. А як мені жити з нею.
— Ви, Грак, мені починаєте не подобатися. Ви хочете, щоб я вас розлюбив. Великі йшли на ще більші жертви...
— Я невеликий.
— Ви невисокий, але можете бути великим. Для цього у вас є всі дані. Я сказав усе,— Сідалковський підвівся і випростався.— Вибирайте з двох одне: красуню Цірцею чи пригоди Одіссея на шляху за золотим руном. У вас направлення куди, Грак? У Казахстан чи в таврійські степи? Там і там, між іншим, водяться вівці.
— Ти блазень, Сідалковський. Замість того, щоб щось порадити, ти насильно примушуєш мене одружуватися! Ти розумієш це чи ні? — Грак зірвався з місця і широко розставив ноги у великих черевиках.
— Тільки без жестів, Грак,— запропонував Сідалковський.— Істерик я теж не люблю. Чого ви конкретно хочете від мене?
— Я хочу знати, як би ти вчинив на моєму місці, а ти...
— Я вибрав би Зосю. Вона миле й покірне створіннячко. Вона буде вам вірною дружиною. Такі на зраду нездатні. Вона — не ви. Правда, трохи довгувата, але Модерніст же вмирає за нею, як Гойя за Махою.