— Недаром воно очі опускає додолу,— казав у цих випадках Стратон Стратонович.— Чує кішка, чиє сало з'їла.
Але він помилявся. Над літературним словом Сідалковський почав працювати випадково. Біля київського центрального гастроному, де на автоматах з газованою водою хтось гарним почерком вивів: "Товариші алкоголіки! Не забирайте, будь ласка, стаканів. Людям нічим воду пити".
Поки Сідалковський читав це оголошення, до нього підійшов незнайомець, підтягнувся до вуха і тихо мовив:
— Слухай, дай двадцять шість коп на сухвино...
— Ставайте в сухдок і на незнайомих не тикайте. Це інколи вкорочує життя і частенько приводить до фізичних травм... Не моральних,— підкреслив Сідалковський,— а саме фізичних!
Сідалковський вважав себе людиною вихованою, і сам казав усім тільки "ви". Але коли йому тикали, він морщився, неначе від гнилого помідора. Такого звертання без ускладнень, як і гонконгського грипу, він не терпів.
— Пробачте, професоре. Чи ви журналіст? — розгубився алкаш.— У вас така вимова. Чиста, як дев'яностошестиградусний спирт. Позичте карбованця...
Від гарної вимови, зрозумів Сідалковський, його акції, як і ціни, піднімаються. Він добрішав, наче тісто на дріжджах. Та й діватися було нікуди. Якщо відмовиш, то він знав: слово "професор" перетвориться на протилежне йому поняття. Сідалковський, особливо Сідалковський-другий, такого допустити не міг, хоч поруч і не було знайомих. Компліменти для Євграфа — як для жінки прикраси. Він витяг останнього карбованця.
— Металевими, сподіваюсь, берете?
— Дякую, професоре,— слова для п'яниці не коштували нічого, але в душу Сідалковського залягали, як металеві карбованці в гаманець.
Євграф навіть не оглянувся і пішов геть. Так ходять тільки закохані, що несподівано полаялися, або молоді актори кіностудії, які одержали свою першу роль, але ще її не зіграли...
— Що у вас? — запитав Ковбик, дивлячись поверх окулярів на Сідалковського.
Ховрашкевич підвівся, притис, як кошеня за голову, цигарку до дна попільнички і придавив. З неї тільки дим пішов.
— Я піду,— промовив він.
— Залишайтесь,— наказав йому Ковбик у формі прохання.
— Може, мені іншим разом зайти? — запитав Сідалковський голосом, який не сподобався не тільки йому, а й навіть його двійникові.
— А чого ж? Давайте вже одразу!
"Доля Грака повисла на волосинці,— подумав він.— Сказати, що Мурченко прислав, чи краще від себе?" Сідалковський зрозумів, що Грак йому не байдужий, хоч ставиться він до нього якось неприязно.
— Товариш на роботу проситься. Має направлення.. у село. Але каже,— додав від себе Сідалковський,— направлення — добре, але у "Фіндіпоші" — краще...
— Хто він? — не зовсім дружелюбно перебив його Стратон Стратонович.
— Закінчив сегеакадемію. Ветеринар. Диплом з відзнакою...
— Хоч гарне чи миршаве?
— Та непоганий,— абстрактно відповів Сідалковський, хоч і відносив себе до прихильників класицизму.
— Мо' взяти на відділ вичинки? Ветеринар же... Як ви дивитеся? — Ковбик повернув свою важку голову до Ховрашкевича.
— То я вам скажу так, якщо анонімок не писатиме, то, я гадаю, можна взяти...
— А як же ти його визначиш? З виду людина ніби й нормальна. Розумна. Начебто інтелігент,— Ковбик не спускав очей із Сідалковського, як Ховрашкевич з піддослідного їжака.— А доноси пише. Ще й почерк який. Хоч дипломи виписуй. Хоча б міняло.
"От сволота! — розізлився Сідалковський.— Куди гне... Невже й справді думає, що ті дві анонімки — моя робота?"
— Так непоганий, кажете? А що воно хоч може? Не цікавились? Рибу ловити вміє? А то у неділю ні з ким і до Барінова на ставок з'їздити. З вами ж, Сідалковський, не поїдеш. Ви ж інтелігент. Мабуть, і черв'яка в руки брати боїтесь, нігті лаковані,— кольнув його Стратон Стратонович.
Ховрашкевич не приховував зловтішної посмішки.
— Якщо запросите, то поїду з великим задоволенням,— відповів Сідалковський.
— А ловити вмієте?
— Може, не так, як ви. Але дитинство над річкою провів.
— І що ж ви стьобали, коли не секрет?
— Та все було: окунці, плотвичка, окленці, верховодки, коблики. Траплялося, й раки йшли на черв'як, в'юни...
— Уявляю, в якому жабуринні ви ловили, коли раки на вудку йшли,— Ковбик опустив окуляри і глянув на Сідалковського нормальним поглядом.
Ховрашкевич неприємно завовтузився на місці, потім піднявся й вийшов.
— Значить, і раків тягали? — перепитав Ковбик.— Великих?
— Та траплялися чималі.
— Після війни їх було,— загорівся Стратон Стратонович.— Бувало, уранці встанеш! Вийдеш на берег! Ступити ніде! Кишить! Набереш у кошик! Принесеш додому! Кинеш у відро! Киплять! Слина виділяється! Пара ніздрі лоскоче! Пошлеш старого у чайну! А пива нема! Серце обливається кров'ю! Які колись були раки! Тепер і в Барінова не такі! Мацюпусінькі! Під мікроскопом розглядаєш! — Стратон Стратонович припалив цигарку і затягнувся так страшно, що Сідалковський подумав: дим назад через рот не повернеться, через вуха вийде.— А де ж те миршаве? Це те, що до вас тільки-но зайшло?
Сідалковський мовчки кивнув головою. "І це вже знає. Ховрашкевич доніс".
— Звідки ви його знаєте?
— Мурченко до вас прислав, але він випадково потрапив до мене, коли ви були на симпозіумі,— мазнув Сідалковський по душі Ковбикові.
— То нехай зайде. Тільки дивіться мені, Сідалковський. Візьму, але вся відповідальність на вас. Якщо ще й цей анонімки писатиме, то я вже не знаю, як ми далі житимемо. Усіх розженуть і "Фіндіпош" закриють. Не доживемо до ювілею.
— Я думаю, анонімки — то робота Чадюка.
— Ви так думаєте? А Може, Нещадим? Це у мене теж Чадюк...
— Цього я не можу сказати,— відповів Сідалковський, хоч у душі не міг з цим не погодитися.
— А може, ви пишете, Сідалковський? — пішов по прямій Стратон Стратонович.— Щось уже дуже схожий почерк.
— І ви клюнули на вудочку Ховрашкевича? Він же просто сліпий у своїй неприязні до мене. Він...
— А чим це викликано? Не підкажете, Сідалковський? — примружив очі Стратон Стратонович.
— Боюсь, що тут нічого не сказав би навіть сам Юрій Дрогобич.
Стратон Стратонович з Юрієм Дрогобичем особисто не був знайомий, а тому без алегорій запитав:
— А що з цього приводу каже Дрогобич?
— Боюсь, що нічого. Він тут безсилий, хоч і є автором "Прогностичного судження".