Шепеон півторарічний = 53 розміру;
Шепеон віком два з половиною роки = 55 розміру і т. д.
Все, здавалося, йшло нормально — і. раптом, як сніг на зелене листя, на стіл Ковбика впала доповідна Варфоломія Чадюка. Суть її зводилася фактично до трьох слів: "Ховрашкевич споює тварин".
Того ж дня у "Фіндіпоші" з'явився наказ, персонально підписаний Стратоном Стратоновичем, в якому категорично заборонялося давати спирт тваринам у найбільш напружені хвилини в зв'язку з тим, що покоління може вийти недорозвиненим. Але Ховрашкевич намагався переконати Стратона Стратоновича, що "Фіндіпошу" потрібні не інтелект шепеонів, а добротне хутро. Та Стратон Стратонович наполягав на своєму, бо вважав, що це псевдонауково, і як гуманіст дбав про повноцінність покоління не менше, ніж про гарне хутро і свій авторитет. "Третя теорія" Ховрашкевича несподівано повисла на економічній нитці.
Сім днів і сім ночей точились дискусійні битви у "Фіндіпоші". Варфоломія Чадюка — завідуючого відділом вичинки і начинки — активно підтримував Нещадим, і вони разом доводили, що з того нічого не вийде:
— Ондатра на їжака не піде...
— Я перепрошую,— перебивав їх Ховрашкевич.— Але товариш Чадюк вас неправильно інформує. Я вже давно перебудувався — так, як ви у своїй доповідній на ім'я Стратона Стратоновича радили. Ми тепер запускаємо не ондатру на їжака, а їжака на ондатру.
— Від перестановки доданків сума не міняється,— підкинув свою бухгалтерську формулу Карло Іванович Бубон, якого для масовості теж запрошували на наради науковців.
— То вам не сальдо-бульдо,— різко урвав його Ховрашкевич.— Ми маємо справу, я вам так скажу, не з мертвими цифрами, а з живою фавною.
— Шановний,— лагідно заперечував Карло Іванович,— природа давно без нас усе відшліфувала.
— То дилетантські, а не наукові погляди. Вони ні на чому не грунтуються. Так мислить кожний міщанин Кобилятина-Турбінного...
— Шановний, я вас не ображаю,— підвівся Карло Іванович, і лисина його залосніла.— Я у Києві живу.
— Ховрашкевич,— заговорив Ковбик.— Негайно попросіть у старшої від вас удвічі людини пробачення. При всіх, зараз же...
— То, я пробачаюсь, що — наказ? — спалахнув честолюбивий улюбленець.— Чи пропозиція?
— Вважайте, що наказ і моя вам порада.— Ковбик вийшов з-за столу.— Гадаю, товариші, що наші експерименти зайшли дуже далеко, і моя така думка, що час їх уже й припинити.
Ховрашкевич вперся у свою теорію, як дишель у віз, і відстоював її. Він доводив, що Кузьма уже покрив Чаніту і недалекий той день, коли у вольєрах з'являться перші маленькі шепеони. Кузя та Чаніта й справді після маленьких доз спирту уже знаходили спільну мову, але справи кінчалися суто платонічно, чого навіть за теорією Ховрашкевича було мало. А тепер за наказом Ковбика і під недремним оком Варфоломія Чадюка доводилося боротися ще й за економію сировини, що мала запах спирту. Можливо, великий день великих відкрить і настав би. Але хто-хто, а Стратон Стратонович завжди ніс тримав за вітром, як досвідчений заєць, що відчував запах вовка чи лисиці на віддалі. Ковбик не хотів цими дослідами спотворювати справжнього обличчя "Фіндіпошу". У нього був свій профіль — соціологія, а в Ковбика свій стиль: підвести "Фіндіпош" до великого відкриття, але тут-таки перекинутися на іншу проблему.
"Щось мусить залишатися і нащадкам",— думав він, але не казав цього вголос, бо це вже було теж відкриття, а його Стратон Стратонович боявся.
РОЗДІЛ XVI,
в якому розповідається про червону ковбойку, пам'ятник Олександру Пушкіну, безпрограшну лотерею, систему Сідалковського, небажану зустріч, капітан-лейтенанта, аптекарську точність, зустріч з Ковбиком, нездорову заздрість та аристократа із Вапнярки
Дні йшли, як товарняки порожняком під вікнами Ковбика; довго і нудно. Сідалковський, який ніколи не знав, що таке журба і смуток, щодня надягав, не поспішаючи, червону ковбойку і костюм Валіко (від кепочки він категорично відмовився, як і від колеса), запихав у кишені пачки лотерей і, насвистуючи "Червону руту", вирушав у парк імені Олександра Сергійовича Пушкіна, Поет упевнено сидів на п'єдесталі, а неподалік від нього проходили страшенні і запеклі бої пенсіонерів, котрі розвивали свої аналітичні здібності. Тут билися прихильники не тільки сіцілійської чи іспанської систем, а й любителі шашок і доміно. Сідалковський дивився на них і по-доброму заздрив: "У цих пенсіонерів є все: пенсія і заслужений відпочинок. А мені відпочинок тільки сниться. Можливо, у мене в кишені є виграшна лотерея, але я не провидець, і яка з них виграшна — не знаю... Вони грають у шашки, я граю в житті. Вони сидять і думають, а я сиджу і перетворюю менш цінний папір на більш дорогий — лотереї на гроші. А чи не підключити і їх до цієї гри?"
І незабаром Сідалковський справді поставив розповсюдження лотерей на широку ногу: підключив-таки сюди і шашкістів, і доміношників. Ті і ті почали грати в лотерею, як у перші дні в спортлото.
— Система Сідалковського,— не без гордості казав він своєму колезі по продажу спортлото, з яким познайомився для компанії.— Лотерея в лотереї. Розходяться — як морозиво під час шкільних канікулів у зоопарку.
З компаньйоном було легше, а головне — веселіше. Сідалковський умів сходитися з людьми швидко, як і завойовувати в них симпатію й довір'я. Тепер він тільки подавав ідеї "товаришеві по колесу", удосконалював системи продажу і здійснював загальне керівництво.
— Розум,— казав Сідалковський,— якщо він є, можна застосувати всюди. Навіть у розповсюдженні лотерей.
Через систему Сідалковського покупці утворювали такі черги за лотереями, які можливі лише після 8 березня біля пунктів прийому склотари. "Гра у лотерею" настільки захопила всіх, що квитків просто не встигали підвозити.
— Хлопці, це вам не гра в очко,— сердито попереджав юрбу сержант міліції.— У моєму секторі не грайте,— благав він, хоч після здачі поста поспішав переодягнутись і сам брав найактивнішу участь у цій азартній грі.
Метод у Сідалковського й справді був чудовий: того півмісяця він виконав тримісячний план, одержав преміальні і навіть усну подяку від адміністрації центральної ощадкаси.