— У райторзі,— переодягаючись за шафою, повідомила Карапет,— вам, Сідалковський, пропонують роботу.
— Яку? — перепитав він.
— Розповсюджувати лотереї...
Сідалковський скривився так, ніби надкусив гнилий, хоч і свіжий на вигляд помідор. Мері його обличчя не бачила і тому спокійно продовжувала:
— Вони сказали, що у вас не голова, а кабінет міністров. Чому б вам і справді не спробувати? Все одно ніде не работаєте!..
— Мері,— сказав він,— вийдіть із-за шафи і гляньте сюди...
Вона вийшла і почала перелякано озиратися.
— Гляньте сюди,— показав він на себе.— Мері, ви об'єктивна, як суддя, котрий на щось надіється. Ще раз гляньте на мене і скажіть: Сідалковський — і продаж лотерейок, хіба це не святотатство? Мері, це парадокс. Мене природа-матінка ліпила не для того, щоб я лотереї продавав...
— Але комусь продавати нада...
— Треба, Мері. Але чому ви думаєте, що цим повинен займатися я, Сідалковський? Моя зовнішність мене спонукає до більшого...
— Але вами уже цікавився Вася Саприкін. Наш участковий. Він так і сказав: "Муся, хто у тібя живьот?" Він мене називає Муся. А я йому кажу: "Студент". Правильно, Сідалковський?
— Правильно. Тільки треба додавати: вічний.
— Що "вічний"?
— Вічний студент з одним хвостом з античної літератури.
— Так ви мені скажіть, підете чи ні? — Мері, нарешті, натягла на себе сукню з такими переливами, що в очах Сідалковського з'явилися зайчики.
— Я, Мері, не вписуюсь у ландшафт лотерейного колеса.— Сідалковський підвівся і підійшов до етажерки, де лежали його вічно модні запонки у вигляді автомобіля "ролс-ройс" першого випуску.
— У що не вписуєтесь?
— У ландшафт,— повторив Сідалковський.— Є таке німецьке слово. У перекладі на українську означає краєвид. Краєвид з лотереями зблідне на моєму тлі.
— А-а,— махнула рукою Мері.— Кажіть простіше.
— Освіта не дозволяє... Незакінчена вища.
— Вам вона все не дозволяє.
— Таке селяві,— театрально розвів руками Сідалковський.— Чим більше знаєш, тим менше можна.
— Так лотереї будете продавати, поки знайдемо той ваш "Хвіндіпош". Капітан Саприкін казав, що він кудись виїхав за місто. Поближче до села.
— Це вже гірше, ніж з лотереями,— він присів і, обхопивши голову, почав зважувати.— Сідалковський і лотерея. Ну і ну! До чого ти дожився, Сідалковський?
— А що в цьому поганого? — повернулася до нього всім бюстом Мері.
— Народжений гордо нести голову опускатися до лотерей не може.
— Не вигадуйте. Це тимчасово. Гроші не пахнуть... А ви могли б дещо заробити. Вам, правда, без документів матеріальних цінностей не довірять, але я на себе можу ті лотереї взяти. Я вам довіряю.
— Мерсі,— у красивому реверансі нахилив голову Сідалковський.
— То як, згода?
"Не в грошах щастя,— міркував. Сідалковський.— А в гаманці, набитому ними".
— Бути по-вашому, Мері. Затримка за малим — мені потрібний костюм. У парадній формі лотерей не продаватиму. У мене ж усе імпортне, Мері: і піджак, і штани, і сорочка, і галстук, і запонки, і черевики, і окуляри. Тільки сам я з Вапнярки... Так що у такій формі — не той фасон.
Сідалковський справді задумався: "З моєю респектабельністю тільки лотереї продавати. Офіціантом у привокзальному ресторані чи в готелі "Все для інтуриста" — ще сяк-так. Але лотерейні квитки... У такому костюмі, з піднятим білосніжним комірцем і запонками "ролс-ройс". Ніколи!"
— Якщо добре піде, можете непогано заработать,— долітали до свідомості слова Мері.— Матимете свої гроші...
Через два дні Карапет принесла кілька пачок лотерейних квитків і колесо, схоже на те, в якому крутиться в зоопарку білка. У ці дні Сідалковський мав багато з нею спільного. "Треба вміти крутитися",— згадав він слова Карапет.
Сідалковський насамперед переодягнувся в інший костюм, який йому вийняла з шафи Мері.
— Це від Валіко,— сказала вона.— Мого грузинчика. Утік десь на Кавказ. Казав, що охолов до мене, як вершина Казбеку. Я до нього їздила. Не знайшла. Сховався в своїх горах. А казав, що верньоться. Тільки гляне на Грузію. Грузини люблять свою Грузію більше, аніж женщин,— Карапет подала Сідалковському штани.— Валіко теж любив. Казав: "Дорогая, без Грузії, як без тебе, жить не могу".
— Це добре чи погано? — запитав Сідалковський.
— Для Грузії добре, для мене погано, — відповіла Карапет.— Клявся ж мені. Казав, вернусь, дорогая. А взяв і утік,— обурювалася.
— А вам залишив на спогад костюм? — Сідалковський засунув ногу в холошу.
— І Тамару. Хочете, Сідалковський, познайомлю? Не Тамара, а грузинська цариця! Хоч бери з неї картини пиши. У мене всі дівчата гарні.
— У вас їх багато?
— Аж три: Віра, Надія і Любов.
— У вас, Мері, широкий асортимент.
— І одна краща за другу,— вона витягла з тумбочки сімейний альбом, подала його Сідалковському.— Віра — це старша, уже вийшла заміж. Надія розвелася, а Люба тільки збирається...
— Розлучатися?
— Виходити заміж. Щитайте, що вам пощастило, Сідалковський. Я згодна. Ви хлопець підходящий. Провірений. Можете одружуватися. Всьо равно у вас виходу другого немає. Беріть Тамару. Покірна і лагідна,— рекламувала Мері товар власного виробництва таким тоном, ніби не дуже була переконана, що він має підвищений попит.— Кращої дружини не знайдете.
— Ви ж казали, що Люба.
— То вона за паспортом Люба. Як я Дуся. А в ждані Тамара. Так їй більше наравиться. Ось вона,— Карапет перегорнула сторінку альбома.— Погляньте. Чим не достойна вас, Сідалковський?
Він узяв альбом до рук, як молодий сапер міну невідомої конструкції. В кімнаті повисла тиша, мов над замінованим полем. На Сідалковського дивилася Тамара — млосна володарка кругленьких колін, обтягнутих у капрон того кольору, який найбільше йому подобався.
— Можете брати. Від такого зятя, як ви, я не відмовляюсь,— долинало до Сідалковського крізь напудрені чимось мізки.— Тамара — активістка. Участує в художній самодіяльності. Танцює гопака...
"Це мені ні до чого,— думав Сідалковський.— Я не директор Будинку культури".
— Зустрічає разниє делегації. Кращої кандидатури не знайдете. Стоїть у черзі на квартиру. Живе в общежитії.
"Це ми знаємо".
— На заводі сказали, що квартиру дадуть одразу, як вийде заміж. Ох, і зіграємо з вами весілля! На весь Хрещатик буде весілля. Ой, уже й натанцююся,—закінчила Карапет.