Сідалковський підвівся, розім'яв свої довгі нижні кінцівки і почав (уже вкотре) вивертати усі кишені, як підручники студент, котрому весь час здається, що в один із них він колись поклав троячку. Кишені були порожні, як бочкотара на овочевих складах, тільки в нагрудній лежав учетверо складений папірець, а в штанях, разом з носовичком і пилочкою для нігтів,— другий. Це були записочки: рекомендація від Мурченка і пам'ятна адреса від Тамари. Перша цидула, на погляд Сідалковського, мала якийсь сенс, друга ж його зовсім не схвилювала. "Хоч би квартира була, а то така ж бездомна, як і я",— подумав Сідалковський. Не поспішаючи, розірвав цидулу на дрібненькі шматочки, підійшов до умивальника, що нагадував годинник Кулібіна (у нього рівно через хвилину падала крапля води із невідремонтованого жеком крана) і кинув клаптики у тазик.
Потім розгорнув записку Мурченка. Коли дивився на неї збоку і трохи навскоси, то складалося враження, що вона писалася в Ташкенті під час землетрусу або ж у трамваї, що втратив управління чи вагоновожатого. "Дорогий і вельмишановний Стратоне Стратоновичу,— Славатій на епітети не скупився. Слова не коштували нічого, але так і просилися в душу, як падаючі метеорити на землю.— Нарешті я знайшов собі достойну заміну — людину з чудовим почерком, мого найближчого і найкращого друга Сідалковського. Він, гадаю, цілком замінить мене, а держплемкниги від цього лише виграють: у нього почерк набагато кращий за мій". Закінчувалася записка, як казка: "Він вам у пригоді стане". Постскриптумом стояло: "Я вірю: Сідалковський виправдає і ваше, і моє довір'я".
— Ура! Ура! Ура! — тричі вигукнув Сідалковський і згорнув записку, як прапор, ховаючи її за пазуху.
У кімнату не увійшла, а вкотилася Карапет. Весела, життєрадісна і кругла, мов ядро барона Мюнхаузена. Вона, здавалося, ніколи не ходила, а тільки перебирала в повітрі коротенькими, але досить масивними ніжками, наче циркова лялька, непомітно підвішена на ниточці. Поставила біля етажерки величезну господарську сумку, схожу на рюкзак туриста-любителя, і підпливла до Сідалковського. Він лежав по діагоналі на постелі у піджаку, у штанях, у своїх лакованих черевиках, і, поглядаючи на спалахи каштанових свічок, наспівував свою улюблену:
Пахнуть в Києві каштани, *
Ходять Києвом кияни,
І киянок незаміжніх — тьма...
Був я в Лондоні й Брюсселі,
У Вапнярці і Марселі —
Краще міста Києва нема.
На господарку квартири, що скидалася на Хазяйку Мідної гори, він немов не звертав уваги.
Мав дівчат знайомих, друзі,
Я в Неаполі й Тулузі,
Маврітанки падали до ніг.
Розставляли хитрі сіті,—
Та нема у цілім світі
Кращих за киянок чарівних!
— Сідалковський,— перебила його Карапет, якій не сподобався останній рядок у пісні.— Чого ви завжди лягаєте на ліжко взутий?
— А мені незакінчена вища освіта не дозволяє роззуватися,— посміхнувся у відповідь Сідалковський і голосом Едіти П'єхи продовжував:
В скверах парочки гуляють,
Бистрі "Волги" жигуляють —
Скрізь тобі ідилія сама!
А у мене ні квартири, ані М-24,
Ні прописки в Києві нема
— Все будете мати, аби захотіли,— мовила Карапет.— Тільки уміть треба крутитись.
— Як ваш план, як виторг? — поцікавився Сідалковський і, ніби згадуючи попереднє запитання Карапет, додав:— Це раз, а по-друге, так зараз лежить уся Європа... Як ваш план, як виторг?
— Добре. У мене завжди план,— роздягаючись, похвалилась Карапет.
— Виходячи з магазину, не залишайте у своїх гаманцях грошей. Це не ввічливо. Чи не так?
— Абсолютно.— Карапет заходилася біля плити, і так справно, як алхімік біля своїх реторт.
— Які плани на майбутнє? — знов поцікавився Сідалковський і заходив по кімнаті з виглядом якоїсь історичної особи. Асоціація була віддалена і вловлювалася важко. Він гордо тримав на плечах голову, яка завжди вписувалася в даний ансамбль і ні в чому не порушувала гармонії. "Людська голова,— підкреслював Сідалковський,— повинна бути прекрасною — як за внутрішнім змістом, так і за зовнішнім оформленням".— То які наші плани, якщо не секрет? — перепитав Сідалковський.
— На що ви натякаєте? — насторожено посміхнулася Карапет.
Сідалковський багатозначно зиркнув на неї і подумав: "Монументальна жінка. Міцна і м'язиста. Ноги короткі, але добре округлені. До колін — у вигляді збільшених у декілька разів пляшок з-під шампанського, а вище скидалися на колони, якими до нашої ери підпирали античні амфітеатри. Цікаво,— вгадував він,— за рахунок чого це досягається: за допомогою гантелів чи завдячуючи групі здоров'я "Бадьорість — сила"?"
Окрім гантелів і обруча (чи хула-хуп), матуся Карапет мала набір гарних цигарок від ожиріння і двопудову гирю. Взимку ходила на лижах, улітку їздила на велосипеді і належала до найактивніших прихильниць лікувального бігання, яким займалася ще онука великого князя Київського — Євпраксія Мстиславівни, відома під іменем Добродії. Карапет відвідувала також секцію "моржів", де в тяжкому двобої з лютими морозами виборювала свою молодість. Збиралась досягти до 2026 року, в якому професор Амосов обіцяв повернути юність і забезпечити безсмертя. Перше Карапет підходило, на другому вона не розумілась, а тому казала: "Воно мені нада!"
— Сьогодні їду з одним славним хлопцем за місто. В район Круторогої Балки з видом на пішохідний міст і двох оленів з рогами. Він має власну квартиру з окремим ходом, свою машину, і опше. Але я собі зарубала на носі: з машини не вийду ні на крок. У мене є, так сказать, достоїнства свої,— вона поправила для чогось скатертину на столі, на якому у рамочці з-під скла єхидно посміхався Сідалковському якийсь зализаний манекен, що викликав у нього антипатію.
— Хто цей гранд? — запитав Сідалковський.— Зять? Чи, може, це і є ваш багатий власник машини та власного котеджу?
— А що? — запишалася Карапет.— Ви його й досі не знаєте?
— Не мав честі.
— Це,— Карапет, або Мері, як її називав Сідалковський, запнулась, сором'язливо опустивши очі з такими штучними віями, що їх можна було чіпляти замість "двірників" до "Запорожця" чи "Москвича",— невдобно й признаватися...
— А все ж,— наполягав Сідалковський.
— Кавалер мого серця,— Карапет зробила наголос на друге "а".