— Ось,— кинув хлопець на землю якісь ганчір'яні згортки, забувши навіть привітатися.— Голова передали. Казали повісити. Де саме, дід Трифон знають...
Сідалковський мовчки розгорнув транспаранти. І на одному й на другому білими літерами хтось красиво вивів: "В'ЇЗД ЗАБОРОНЕНО! ЙДУТЬ ВІЙСЬКОВІ МАНЕВРИ!" Навіть Євграф мимоволі позаздрив невідомому авторові з гарним почерком.
— Як ви думаєте, Грак, що це за натяки? Ви в цих словах не вловлюєте ніяких асоціацій? А втім, вибачаюсь, ви ж зовсім не здатні до асоціативного мислення. Це вам від природи не дано...
— Сідалковський, тобі не здається, що ти хам?
— Слово "хам" у вас з великої чи з малої літери? — спокійно перепитав Сідалковський.
— З малої, а що?
— Коли з малої, то я, як колишній філолог, хочу збагатити ваш убогий словниковий фонд. На світі існує м'якше слово — "нахаба". Але й це грубувато, свідчитиме хіба що про вашу невихованість. Звідки це у вас? Ви ж тепер виховуєтесь у такій сім'ї! Та й під мудрим керівництвом Стратона Стратоновича ви працюєте менше, ніж півроку, і вже так густо його копіюєте. Я розумію, перша ознака любові — це наслідування. Але ж не робіть цього так сліпо. Ви ж не Ховрашкевич. Тим більше, що ви Стратона Стратоновича не любите. Признайтесь, мені ж ви можете довіритися?
Грак махнув рукою і почав скручувати в рулон гасла. Сідалковський присів на траву, але одразу ж збуджено підхопився:
— Ви пригадуєте, що нам сказали в Кобилятині-Турбінному, коли "Мегацета" з'явилася на вулиці?
— Ні, а що?
— Чи не почалися маневри?
— А який зв'язок між маневрами і нами?
— Не вами, Грак. Не вами, а ось цією матерією, на якій такими чудовими білими літерами стоять виписані суворі застереження. Так гарно навіть я не написав би. Повірте мені, Грак.
— Гаразд. Хай буде й так. Але який зв'язок?
— Я, гадаю, найпряміший. Ці гасла негайно потрібно вивісити, але де саме? А ось і дід Трифон,— показав Сідалковський рукою на густі очерети, де висунувся гострий ніс дідової плоскодонки.
На дні човна, поблискуючи сріблясто-золотистою лускою, тріпотіли, намагаючись вискочити через невисокий борт, пліточки, краснопери, линочки і карасі. Окремо, поважно і з гідністю, лежало кілька щупаків, як казав дід Трифон, і півдесятка окленів із широкою темною спиною.
— Намучився з цією рибою, з'їдять його мухи,— поскаржився Трифон Сакович, витягуючи човна за ніс на берег.— Нема тепер риби. Зовсім нема. Перевелась. А колись же було... Кинеш, бувало, загострену палицю у річку, а вона сторчма стоїть! Риби було тьма-тьмуща...
— Діду,— не дав йому закінчити Грак, але його теж перебив Сідалковський.
— Грак, ви помітили, як я зморщився при першому ж вашому слові?
— Та досить тобі. Не патякай, Сідалковський,— розізлився Грак.
— М-да, товаришу Грак. Академії дають, на жаль, тільки освіту та інколи дипломи з відзнаками, а що таке культура, ввічливість, інтелігентність — цього там, видно по вас, не навчають, навіть під час коротеньких лекцій чи семінарів. Для чого ця демонстрація, Грак? Для чого ви підкреслюєте свою невихованість? Будьте скромнішим. Що за слова: "діду", "не патякай"... Це що, увесь ваш словниковий фонд?
— Ну, досить, доктор. Мені набридло твоє блазнювання. Невже ти не можеш бути сам собою?
— Ви хотіли, Євмене Миколайовичу, запитати у Трифона Саковича, для чого ось ці гасла? Чи не так?
— Ну, так. То й що?
— От і питайте. Ви ж випускалися не з дитясел, а з академії.
— Мені це вже набридло, Сідалковський...
— Це я вже чув. А тепер готовий замовкнути і послухати вас і Трифона Саковича. Що це за гасло, Трифоне Саковичу? — ніби подаючи Граку приклад чемного звертання, сам запитав у діда.
— А-а, оце? — показав кістлявими пальцями дід Трифон.— То, значить, треба йти на Макарову галявину. Чому Макарову? Кажуть, колись давно там якийсь Макар на тій галявині повісився. Звідтіля й назва. Там, мать, і вечеряти будемо. Мать, і якесь начальство приїде. Це завсігда так. Як тільки транспаранти чіпляють — жди начальства з району. Випивка буде,— закінчив свій монолог дід Трифон.
— Тепер вам, Грак, нічого не загрожує,— посміхався Сідалковський, коли вони перейшли на Макарову галявину, а при в'їзді з обох боків розвісили: "В'ЇЗД ЗАБОРОНЕНО! ЙДУТЬ ВІЙСЬКОВІ МАНЕВРИ!"
Та не встиг вітер як слід напнути транспаранти, а з боку села вже долинув гуркіт машини.
— Хтось їде,— повідомив Грак.
Трифон Сакович приклав човником долоню до вуха і впевнено сказав:
— Іван Андрійович їдуть з Карпом.
— А чому з Карпом?
— Так тільки Карпо їздить. Коли Іван Андрійович за рульом, у них машина йде нєжно і не хурчить. А цей лобуряка завсігда гонить.
Дід Трифон не помилився: на галявину, куди Сідалковський і Грак за вказівкою Трифона Саковича перегнали "Мегацету" й поставили намет, вискочив газик. У кабіні сиділо четверо: три голови — голова колгоспу, голова сільради, голова сільського споживчого товариства — і шофер Карпо.
— Ну що, хлопці,— примовляв Дмитро Панасович, потискуючи кожному руку.— Замочимо вашу, як її... амфібію — і по руках?..
— А тепер знайомтесь. Івана Андрійовича ви вже знаєте... Втім, його тільки знає Євмен,— згадав Чудлло.— А ви, Сідалковський, незнайомі. Це наш голова колгоспу...
— Дзеркальний,— подав пухку і велику руку дебелий чоловік, у якого шия в діаметрі дорівнювала голові.
"При таких даних галстук необов'язково зав'язувати на шиї",— подумав про нього Сідалковський, потискуючи м'яку, як гумка, руку Дзеркального.
— Микита Прокопович Роздобудько,— запищав сухенький чоловічок, який, здається, все життя бігав і ніколи ні на що не сідав.
"Мабуть, і спить стоячи",— потискуючи тоненьку, як бирка на матроських кльошах, руку, відзначив про себе Сідалковський.
— Молодці, що почепили транспаранти,— похвалив їх Дзеркальний.— Тепер сюди ніхто не поткнеться. Хіба що прокурор району. Та, може, голова райвику. Це їхній винахід. Вони завжди такі гасла викидають. От ми в них і запозичили досвід. Надійна штука, скажу вам...
Сідалковський, здається, вперше в житті не знайшов, що сказати. Гасла він поважав і любив, як ідеї. Мабуть, саме тому в душі був глибоко переконаний, що цей винахід мав належати йому, а не тим невідомим, хоч ще не забутим у районі, авторам.