На світанку Аріель піднявся перший, намагаючись не розбудити Шарада. Він виліз через пролом у стіні ї глянув навколо.
Сонце ще не сходило. Клапті легкого туману повзли над землею, як нічні привиди, налякані першим подихом ранку. Рослини були вкриті великими краплями роси. Руїни незграбної будівлі надавали місцевості похмурого вигляду. Потворне дерево ашат простягло своє товсте чіпке коріння крізь зяючі тріщини в стіні. Серед квітучих чагарників де-не-де височіли уламки цієї стіни. Два напівзруйнованих стовпи вказували на місце колишніх воріт. Від них до берега річки йшла алея з дерев шишу. Під тінню вікових деодарів виднілись пагорки, схожі на могили. В тумані виблискував ставок з розмитими берегами. Вода з нього витікала струмками, а його дно було ложем для коріння коріандру. Запах його квітів сповнював увесь сад. За межею саду починалось невелике кукурудзяне поле, край нього стояла халупа, вкрита соломою. Глиняні стіни потемніли від злив.
Світанок обарвив туман. Защебетали пташки, ожили воронячі гнізда. Перший промінь сонця засвітив діамантом росинку на листку. Аріель задивився на блискотливу точку. Але вона раптом зникла. Жадібне сонце випило її. Аріелю стало сумно. Краса і радість минають так швидко... Сівши на камінь, він задумався.
День тільки пробуджувався, і його звуки та шелест заважали зосередитись.
З халупи за кукурудзяним полем вийшов старик у самому дхоті і, наспівуючи, почав свою щоденну ранкову роботу — він обмазував свою хату свіжою глиною.
Незабаром з халупи вийшла дівчина-підліток у сизому сарі, яке колись було голубим. Чорне волосся дівчини було заплетене в коси. В руках вона несла мідний таз і казанок. Посуд і зап'ястя на руках і ногах дзвеніли при кожному її кроці.
І дівчина боязко позирала в бік руїн. Це почало непокоїти Аріеля. Чи не бачили бува ці люди, як він опускався з Шарадом?
Дівчина підійшла до струмка і почала чистити посуд піском.
— Іди до мене, любий, — почув Аріель лагідний голос і здригнувся. Обернувшись, він побачив крізь серпанок поріділого туману юнака, що стояв по пояс у воді біля протилежного берега ставу; на березі — величезного буйвола з лагідними, покірними очима. Ніби відповідаючи на поклик юнака, буйвол голосно зітхнув і повільно ввійшов у став, здіймаючи широкими грудьми легку хвилю. І юнак почав старанно мити буйвола, а той пирхав від задоволення і повільно хитав головою.
Чи не цей юнак змушував і старика і дівчину позирати в бік руїн? Юнак і дівчина справді перезирались одне з одним, але не обмінялися жодним словом.
Вимивши буйвола, юнак вивів його з ставу, кинув погляд на дівчину і, поляскуючи по лиснючій шкірі буйвола, пішов по зарослій травою доріжці. Дівчина проводжала їх поглядом, аж поки вони не зникли за гаєм.
— Дада! Аріель-дада! Де ти? — почувся голос Шарада. Прокинувшись і не знайшовши біля себе Аріеля, він занепокоївся і вибіг у двір. — Ах, ось де ти, дада! Я хочу їсти, дада! Дуже!
Аріель помітив, як дівчина-підліток, побачивши Шарада, упустила з рук казанок і, кинувши посуд, побігла до халупи Краї її сарі розвівались, оголюючи міцні засмаглі ноги, бились по плечах і спині, а зап'ястя дзвінко бриньчали. Старик поглянув на дівчину, потім і він, обтрушуючи глину з рук, поквапливо зник у халупі.
— Ось що ти наробив, Шарад, — сказав Аріель, підводячись із-за куща. — Нас помітили.
— Пробач, дада, але я так перелякався, коли не побачив тебе біля себе.
— Що нам тепер робити? Тікати? Летіти?
— Як ти хочеш, — покірно відповідав Шарад. — Але мені дуже, дуже хочеться їсти. Ще ніколи так не хотілось, навіть ноги тремтять. Ми ж учора цілий день не їли і цілу минулу ніч. Може, вони дадуть жменьку рису?
"Навряд щоб у цьому глухому місці могли бути спільники Пірса. І, зрештою, завжди можна полетіти. Шарад має рацію. Треба попросити їжі у цих селян", — думав Аріель. Він сам відчував голод і слабість. При такій слабості, мабуть, не полетиш.
Поки він розмірковував, двері халупи відчинились, і на порозі з'явився старик. У руках він тримав дерев'яне блюдо з двома мисками, а ліктем притискав циновку. З-за його спини визирала дівчина в новому червоному сарі, з вінком у руках. Урочисто йшли вони краєм кукурудзяного поля, прямуючи до руїн, старик — попереду, дівчина вслід за ним.
Аріель і Шарад, тримаючись за руки, мовчки очікували, що буде далі.
Не доходячи кроків сімдесяти, старик зупинився. Дівчина взяла з-під його ліктя циновку і розіслала її на землі, старик поставив на неї блюдо. Потім вони обоє вклонились Аріелю до землі.
— Привіт тобі, невідомий посланцю неба. Дозволь моїй онучці доторкнутися головою до твоїх ніг. Благослови нас. Хто вите людей, того не осквернить близькість зневажених. А якщо ми недостойні твого благословення, то подаруй нам радість і прийми від нас їжу, яку ми приносимо тобі від щирого серця!
Аріель не відразу зрозумів, чому старик віддає йому таку шану. А Шарад, не відриваючи жадібного погляду від блюда, штовхав Аріеля в бік і шепотів:
— Ходімо, дада! Я бачу смажений рис і молоко!..
Аріель пішов до старика. Старик і внучка, задкуючи, віддалялись.
— Дякую вам, добрі люди, — відповів Аріель, дійшовши до блюда, що стояло на землі. — Чому ви відходите од нас? Ми з задоволенням поснідаємо з вами. Шарад, підніми блюдо й циновку. Неси до хати! — І додав тихше: — Але не здумай їсти, поки я не дозволю.
Старик і його внучка зупинилися, не перестаючи кланятись. Коли Аріель і Шарад підійшли, дівчина, почервонівши, тремтячими руками простягла Аріелю вінок і щось збентежено пробурмотіла.
Аріель вклонився, взяв з її рук вінок і надів собі на шию.
Коли дійшли до халупи, старик з сяючим обличчям обійшов своє житло і ввів гостей на невелику веранду. Хатня стіна, що прилягала до веранди, була закопчена полум'ям світильників.
Дівчина розіслала циновку. Шарад поставив блюдо на підлогу, і всі розсілися навколо.
— Принеси цукрової патоки, лучі і ще рису, Лоліта, — сказав старик. Але дівчина, мов зачарована, дивилася на Аріеля, а він дивився в її темнокарі, підведені сажею очі. — Лоліта! — повторив старик. Вона здригнулась і кинулась виконувати наказ. — Прошу прийняти їжу з рук недостойного раба!