— I коли це ти вмреш, Панкрате? Певно, тобі років із сто буде?
— Як зволите казати, батечку?
— Скільки тобі років, питаю!
— А не знаю, батечку.
— Таж Платона Аполлоновича пам'ятаєш?
— Аякже, батечку, — ясно пам'ятаю.
— Ну от, бачиш. Тобі, виходить, ніяк не менше ста.
Старий, що стоїть перед паном витягнувшись, покірливо й винувато посміхається. Що ж, мовляв, робити, — винуватий, зажився. I він, можливо, ще довше зажився б, якби не об'ївся в Петрівку цибулі.
Пам'ятаю я й стару його. Усе ото сидить на ослінчику, на ґанку, зігнувшись, трясучи головою, задихаючись і тримаючись за ослінчик руками, — усе про щось думає. "Про добро своє, мабуть", — казали жінки, бо "добра" в неї в скринях було і справді багато. А вона ніби й не чує; спідсліпа дивиться кудись удалину з-під сумовито піднятих брів, трясе головою і немов силкується згадати щось. На зріст була велика і вся якась темна. Паньова — ледве чи не минулого століття, постоли, як у небіжчика, шия жовта і висохла, сорочка з каніфасовими клинцями завжди біла-біла, — "зовсім хоч у труну клади". А біля ґанку великий камінь лежав: сама купила собі на могилу, так само, як і намітку,— чудова намітка, з ангелами, з хрестами і з молитвою, надрукованою на крайках.
Личили старим і двори у Виселках: цегляні, ще діди збудували. А в заможних селян — у Савелія, у Гната, в Андрона — хати у два-три зруби, тому що ділитись у Виселках ще не було моди. У таких сім'ях розводили бджіл, пишались огирем-битюгом сивозалізного кольору і додержували ладу на садибах. На токах темніли густі й буйні конопельники, стояли клуні й стодоли, укриті під гребінку, у сарайчиках і коморах були залізні двері, за якими зберігали полотно, прядки, нові кожухи, цяцьковану збрую, мірки, оковані мідними обручами. На воротях і на санках були випалені хрести. I, пам'ятаю, мені часом здавалось дуже привабливим бути селянином. Коли ото їдеш сонячного ранку селом, усе думаєш про те, як добре косити, молотити, спати на току і в ожередах, а у свято прокинутись разом із сонцем, під густий і музикальний передзвін із села, умитися біля бочки й одягти чисту із сирового полотна сорочку, такі ж штани й міцні — нема зносу — чоботи з підківками. Якщо ж, думалося, до цього ще красиву й здорову жінку у святному вбранні і поїздку до обідні, а потім обід у бородатого тестя, обід з гарячою бараниною на дерев'яних тарілках, із ситником, із стільниковим медом і брагою, — то більш і бажати нема чого.
Лад середнього дворянського життя ще й за моєї пам'яті, — зовсім недавно, — мав багато спільного з ладом багатого селянського життя своєю хазяйновитістю і сільським старосвітським добробутом. Такою, наприклад, була садиба тітки Ганни Гарасимівни, яка жила від Виселків верст за дванадцять. Поки, бувало, доїдеш до цієї садиби, уже зовсім розвидніє. Із собаками на смиках їхати доводиться ступою, та й поспішати не хочеться, — так весело у відкритому полі в сонячний і прохолодний день! Місцевість рівна, видно далеко. Небо легке і таке просторе й глибоке. Сонце сяє збоку, і шлях, накочений після дощів возами, замастився і блищить, як рейки. Довкола розляглась широким клинням свіжа, пишно-зелена озимина. Здійметься звідкілясь шуліка у прозорому повітрі і замре на одному місці, тріпочучи гострими крильцями. Чітко видно, як у ясну далечінь біжать телеграфні стовпи, і дроти їх, як срібні струни, мчать по схилу ясного неба. На них сидять кібці — зовсім чорні значки на нотному папері.
Кріпацтва я не знав і не бачив, та, пам'ятаю, у тітки Ганни Гарасимівни відчував його. Заїдеш на подвір'я і відразу помітиш, що тут воно ще зовсім живе. Садиба — невелика, та вся стара, добряча, оточена сторічними березами й вербами. Надвірних будівель — невисоких, але добротних — дуже багато, і всі вони наче злиті з темних дубових колод під солом'яними стріхами. Вирізняється величиною чи, краще, довжиною тільки почорніла челядня, з якої виглядають останні могікани двірського стану — якісь старезні діди й баби, дряхлий повар у відставці, схожий на Дон-Кіхота. Усі вони, коли в'їжджаєш на подвір'я, підтягуються і низенько зклоняються. Сивий кучер, що йде від каретного сарая взяти коня, ще біля сарая здіймае шапку і через увесь двір іде з простоволосою головою. Він у тітки їздив форейтором, а тепер возить її до обідні, — узимку в дорожніх санках, а влітку в міцному, обкутому залізом візку, на зразок тих, якими їздять попи. Сад у тітки славився своєю занедбаністю, солов'ями, горлицями і яблуками, а будинок — покрівлею. Стояв він серед інших на чільному місці, біля самого саду, — гілля лип обіймало його, — був невеликий і приземкуватий, але здавалося, що йому й віку не буде, — так поважно виглядав він з-під своєї надзвичайно високої і товстої солом'яної стріхи, що почорніла і затверділа від часу. Мені його передній фасад здавався завжди живим: ніби старече обличчя дивиться з-під величезної шапки западинами очей, — вікнами з перламутровим від дощу й сонця склом. А по боках цих очей були ґанки, — два старих великих ґанки з колонами. На фронтонах їх завжди сиділи ситі голуби, тим-часом, як тисячі горобців дощем пересипалися з покрівлі на покрівлю... I затишно почував себе гість у цьому гнізді під блакитним осіннім небом! Увійдеш у дім і насамперед відчуєш запах яблук, а потім уже інші: старих меблів червоного дерева, сушеного липового цвіту, який з червня лежить на вікнах... у всіх кімнатах, — у лакейській, у залі, у вітальні, — прохолода і сутінь: це тому, що дім оточений садом, а верхні шибки у вікнах кольорові: сині й лілові. Скрізь тиша й чистота, хоча, здається, крісла, столи з інкрустаціями і дзеркало у вузьких і кручених золотих рямцях ніколи не зсувалися з місця. I от чути покашлювання: виходить тітка. Вона невеличка, але теж, як і все тут, міцна. Плечі в неї вкриті великою перською шаллю. Вийде вона поважно, але привітно, і відразу ж під нескінченну розмову про старовину, про спадщини, починає з'являтись частування: спочатку "дулі", яблука — антонівські, "бель-бариня", боровинка, "плодовитка", — а потім чудовий обід: уся наскрізь рожева жарена шинка з горошком, фарширована курка, індичка, маринади і червоний квас, — міцний і солодкий-солодкий... Вікна до саду підняті, і звідти віє бадьорою осінньою прохолодою...