І кидає на стіл газету. Одарка Костянтинівна хiхiкає: її лисиче обличчя, коли зустрічає розумні Матвiйцевi очі, робиться кокетливо-пишним, серйозним, а слова його вона вичитує сама,— але до розмови встряє отак собі, за здрастуйте, розхристана бурсацька постать Чечевички, i на хвилину робиться смішно:
— Я так думаю, хай там собі безробіття, а нам аби кращий пайок давали, або хоч би консерви... ги, ги! — Він дурнувато оглядає своїх товаришів по школі i підходить до Матвiйця: — Правду говорю чи нi? — запитує Чечевичка і безцеремонно простягає руку до капшучка з тютюном.
Одарка ніжно торкає Матвiйцеву руку, випростовується і сумно зітхає, отак, наче хоче вимовити гаряче "ех!..", i раптом перебиває його мислі:
— Я чула,— тихо починає вона,— що ваш зятьок над сестрою знущається, чого ви мовчите?
У Матвiйця нервово тремтить брова:
— Собачка — бандитський намул, ім’я якому смерть, але не я, я не можу, хтось поклав до мого серця жаль... нi.
І шумить сива шапка Чечевички:
— Ану, гайда до школи: Джемс, Антон Родіонович — всі, треба починати...
— Антон Родіонович... бідна ж моя сестра...— сумно проказує Матвієць, кидає недокурок i перепускає до дверей Одарку Костянтинівну.
— Ох-х i яблучко да революція,
А бандитським дядькам да контрибуція… —
випльовує в осінню грязь гармонія продбатальйону, затихає, а Матвiєць чогось думає про устілку, що промокла в правому чоботі, i стомлено сміється.
Шкільні двері, коли одчиняються, позіхають од холоду — не топлено, але по шибках цвіте тютюновий димок, i гаряча пара вилітає у делегатів з’їзду i стелеться по шкільних лавах, де на плямах чорнила синіє, гусне...
До столу підбігає підтюпцем тов. Джемс, маленький, з подзьобаним віспою обличчям, винувато просить (він начмiлiцiї) пробачити, але інструктора з центру не буде:
— Начiнайтє, товарiщi, самi, а докладчiк сдєлаєт Антон Родіонович,— тихо додає він i сідає кінець столу.
Антон Родіонович поправляє кобуру револьвера, вирівнюється i торжественно виходить, наче общипаний гусак, в австрійському галіфе до учительської кафедри.
Матвiєць спльовує додолу i закурює; делегати, зачувши ім’я Антона Родіоновича, боязко оглядаються до дверей, притихають, i зала хутко німіє.
— Товариші інтелігенція i селянство! — починає, пильно вдивляючись в обличчя делегатів, Собачка.— Вам iзвестно, хто я такой? Я — бивший бандит Зеленого, которий перейшов чесно к Совєтской властi, i говорю вам: ми знаєм iмперiалiзму буржуазной Германії й прочих стран, онi на наших шкурах создают красноє, огненноє кольцо, но онi глибоко ошибаються, уже в могилу пошли тi, хто подривал знутрi Совєтскую власть... Я сам, как ізвєсно, половецький куркуль, но за правду всiгда умру, i больно смотреть на сельскую iнтелiгенцiю, которая не може принiмать участія по збору продналога. Напримєр, що такоє релігія? Само обман! Нєт, ти докажи дядьку, що ето действительно самообман, i не нужно нiкакiх iкон — ето картинка, а не Бог... Помещики i капитал строiлi не школи, а марнопольку, спрашується, для чого ето? Затемнять народ, жаждущiй знанiя i свєта; буржуї сознавали, що когда настанет соцiалiзм Совєтской властi,— онi погибнуть, i вони погибли, но йде жестокая борьба, рєками проливається кров, i експлоататори народной кровi — бандити, напримєр, поймали курiнного третього куреня, котрий перейшов, как i я, чесно, i повiсили на стовпi разом iз собакою, а хто ж, сознательний, не согласиться, що ето звєрство? І когда йдьоть борьба не на жизнь, а на смерть, тогда нужно акуратно здать продналог:
не думайте, що я не сознаю, какая ето трудность, да, наш дядько покiль не загремить, не перехреститься, но время не жде, дорога тепер плоха, значить, пiдвозить треба скорiше...
Раз ти здав продналог, тогда не будеш нарiкать, що Антон Родіонович не дає дихать, нет, я тебе пальцем не трону... потому ти чесний гражданин, а не бандит. Не помагай iмперiалiзму, которий здавив железной рукой красную винтовку, хоче потопить в кровi революцiю, а здавай продналог. Правильно говорю iлi нет? Ето важний вопрос, i я ставлю руба: хто проти? Я окончив...
Чечевичка ляскає в долоні i розгублено бігає очима по делегатських обличчях, тоді посеред школи вимальовується у синьому диму подзьобане віспою лице тов. Джемса — винувате, з розломленою від здивування бровою, що починає підскакувати в такт його промови:
— ...Нужно, наконец, сознать,— шекеряючи каже Джемс,— за что ми, рабочiє, прiшлi на село... Знаєм, к нам много прiмазалось грязних рук, но ето будет потом — вияснiм, но я променял станок на вiнтовку не для себя, а для всех рабочiх i крестьян. Думаю, товарiщi, ми скопом пойдьом за революцiєю... Я не умею красно говорiть, как Антон Родiоновiч,— іронічна посмішка застигає на татарському обличчі тов. Джемса. Він, не скінчивши промови, думає: "Нужно узнать поблiже Собачку: гноячку прiдьотся разрєзать... Завтра достану єго анкету".
Чечевичка схвильовано нахиляється до Матвiйця i шепче на вухо:
— Чудак, їй-Богу, тут вопрос о пайках стоїть, а він революцію смалить...
Матвiєць не вiдповiдає й думає майже вслух:
— Чечевичка — копія Антона Родіоновича...
— Прєдлагаю, товарiщi, пропєть "Iнтернацiонал",— закінчує несподівано своє слово Джемс, i з’їзд, наче зимою школярі, встає, тупає ногами i несміливо починає співати...
—"Яка осіння туга!" — зціпивши міцно зуби, продовжу думати Матвiєць, а коли кінчають співати, серйозно вiдповiдає Чечевичцi:
— Не безпокойтесь, пiсля з’їзду, здається, кожному дадуть пару білизни...
— Невже? — радісно вихоплюється у Чечевички, але Матвiєць каже тільки:
— Ах, яка грязь надворі...
ІІІ
Антон Родіонович повертається додому по-старому, напідпитку... I коли доходить до Половецького, знімає з плеча винтовку, закладає п’ять броневих куль i цілиться в перехресну дуплинясту вербу, де повісили повстанці його товариша, i б’є...
Постріл долітає до селянських осель i десь цюкає у старий присішок, а луна глухо лягає на озимину, i після цього ще густіше сіє дощ, i поспішає, сковзається у чорній свиті осінній вечір, i снує над селами тумани...
Разом з ним ковзається Собачка i голосно, наче його слухають учителі на з’їзді, заявляє: