Перед очима Антона Родіоновича перебігає п. 27 анкети:
"Отношенiє мєстного насєлєнiя к релiгії?"
…"Отношенiя никакого пока сдєлать нiззя, бо всі ходять до церкви — каждоє воскресєнiє, особенно старики й баби, а вред от етого я поясняю й на сходах, i так, у балачках..."
Він кладе на стіл олівця i, щось пригадуючи, важко підводить голову до темних, у павутинні з васильками, ікон i мовчки тягне, скригаючи зубами, рушник,— а коли зривається з дерев’яного кілочка (у нього ще дідівська хата) жінчине благословення — Мати Божа з Христом на руках, кидає додолу й дико, скажено б’є чобітьми...
— На, на, на! — божевільно кричить Собачка.— докажи мені, що ти не картинка? Ану, докажи... — Наступивши ногою на образ Христа, запінений, він ловить перелякані од жаху очі Гальки, хватає й за коси, валяє додолу i — знущається: — Цілуйся з своїм Богом... Цілуйся, бо сьогодні я тебе рішу...
Палажка:
— Тату, попалили ікони — мати мовчали, не вбивайте їх та не сиротіть нас...
Собачка сидить на лаві, i захеканий од бійки, спльовує додолу із прикушеної губи кров i тупо дивиться на суворий портрет Шевченка в шапці; перед ним стоїть на колінах Палажка i обмиває сльозами чобіт.
— Хай не повстає проти мене... Понімаєш? Правда, Тарасе Григоровичу? — звертається він до Шевченка.— Не повставай, палю — знаю: мене спалять гади... Е, ти тоже гайдамацька нацiя... — мляво, стомлено закінчує Антон Родіонович і п’є воду.
I побита, замкнена в коморі, лежить на голому помості Галька; до неї доносить дика вулиця Половецького якісь шматки пісень чудних та кривавих.
Лєтєла пуля через гору
да i прострєлiла грудь бєлу мою...
У піснях парубоцьких дівоцтво та заміжжя Гальчине біжить у степу темне та невиразне, як осіння ніч...
Тоді глухо кашляє десь чорнобривий паровоз, кашляють колеса, а Галька одкашлює на помост кров i шепче страшні слова:
— Однаково, чи там вмирати, чи тут, однаково...
ЇЇ очі світяться, горять, вона хоче підвестися i непритомна падає на засік з чужою пшеницею i, прислухаючись до свого голосу, каже:
— Уб’ю...
Собачка гасить каганець, кладе на долівку подушку, поруч рушницю і з лайкою виводить останні слова анкети:
"Для примера сам спалив ікони..." Перевертається на лівий бік, підсовує під голову рушницю і хоче заснути, але підводить голову — і перед ним нерозгаданий стоїть після з’їзду Джемс: "Для чого йому моя анкета? Хіба, може, знову хоче посадити до "дідової" хати? А він, здається, може? Голова стомлено падає на крайок подушки, і по хаті починає метушитись сонний горілчаний дух. Собачка спить.
До хати Антона Родіоновича підходить забрьохана, сліпа осіння ніч, заглядає у вікно, сідає на причілку, коло собаки, i жде.