Чоловік обіцяє звести її з гарним гінекологом, каже, що подбає про заміни, мінімум на тиждень, а, якщо треба, то й на місяць.
Це — не любов, каже вона. Це — блуд.
Що?
Тваринна похіть.
Тоді виходить, що я все це заради…
Ні. Це — моя провина. I я тепер мушу платити за це.
Він як може заспокоює її й чекає, коли ж вона, нарешті, поставить, йому ультиматум. Яке-небудь "вибирай!" або "я хочу, щоб ти розлучився. Негайно!" Але вона цього не каже. I він, і вона розуміють, що одне невірне слово — і весь цей рай в куріні розсипеться. Навіть якщо він зважиться кинути все й бути з нею, чи зможуть вони пережити її вагітність, його розлучення, бійку за квартиру і майже гарантовану втрату посади завкафедри? I чи зможуть вони після таких бурь повернутися в солодкі мандри?
Мені, не витримує коханка, через чотири роки буде тридцять! А в мене — ні родини, ні посади, ні, навіть, свого житла!
Виявляється, вона тут не прописана. Офіційно ця кімната закріплена за бабою художника (так вони між собою звуть її колишнього чоловіка). Якщо та завтра помре, то держава забере собі цю кімнату.
Але ж ти десь, каже їй чоловік, прописана? Не могли ж вони вигнати тебе на вулицю. Тим більше, з сином.
Все, каже йому коханка, я про тебе все зрозуміла.
Що ти зрозуміла?
Все, що треба.
Вона хапає тюльпани і, немов віником, вимітає його ними в коридор.
Минає два тижні. На кафедрі обоє роблять усе, щоб не перетинатися. Він не знає, чи ходила вона до лікаря. А що, як це — не вагітність, а затримка? Або, ще гірше, шантаж? Спроба натиснути на нього. Підштовхнути його до дій. Все може бути. Там був такий період, коли вони не зустрічалися тиждень. Ні! Не тиждень, а дев’ять днів. То її син хворів, то вона, то в чоловіка була запарка. Тоді в неї і могли бути місячні, які вона (тепер ясно з яких причин) приховала від нього.
Чоловік одразу ж соромиться своєї підозри, знаходить аудиторію, в якій у неї пара, викликає її в коридор, притискає до стіни й цілує. Так, каже він собі, це і є любов. І я хочу завжди бути з нею. Розлучення так розлучення. Я більше не можу жити в блуді!
Того дня вони довго ходять сльотявими вулицями, поки свекруха сидить в комуналці з хворим онуком. Коханка сповідається чоловікові в тому, що їй важко, і що вона не хоче руйнувати його сім’ю.
Кожна сім’я, каже вона, це як унікальна одиниця життя. Це — окрема клітина.
Але ж, каже він їй, я не можу без тебе.
Тепер після кожного заняття вона квапиться додому. Він вже на неї там чекає. Але тепер їхнім зустрічам бракує вогню.
Треба щось, каже він собі, з цим робити. Треба повернутися туди, де їм було так добре. До моря далеко, зате все інше можна реконструювати. Він купує їй кіло кави, кавомолку, вірменську джезву, а тоді ще й німецький кавовий агрегат. Він носить з собою пачку американських цигарок, хоча вона із Нового Року не палить, і благає її затягнутися бодай один раз, під каву. Він дарує їй книжки й прикраси.
Художник, ніби між іншим згадує вона якось, знову проситься до мене.
Чоловік мовчить.
Учора він знову, продовжує вона, приходив.
Батько, каже на це чоловік, має право бачитися зі своїм сином.
На що вона каже, що художник приходив не до сина, а до неї.
О-о! Просто так? Без попередження?
Без попередження.
Що йому треба?
Щоб я до нього повернулася.
Де телефон? А! їх у мене два. Один — тут, другий — на кухні. Але вони ще не підключені. Все забуваю сходити на АТС.
Отут! Вирішує чоловік Зараз! Встати й піти. І нічого не пояснювати. Одним рухом змінити все подальше життя. Так, його дружина вже поїхала, і він знає, де саме. На те місце, де вони познайомилися. Поїхала, щоб помститися йому. І він розуміє логіку й пафос цього кроку. Але ж не з першим ліпшим! І не там!
О, саме там, каже йому на це дружина, і саме з першим, хто трапиться!
І це логічно. Він сам винуватий. Це він її підштовхнув на таке ритуальне звільнення. Він під час кожної сварки казав: що тобі не ясно? Я хочу — ти не хочеш. Я можу — ти не можеш. У чому моя провина?!
Це правда. Це його слова. І тому зараз йому треба все переграти. І з дочкою теж. Бо ще можна її зупинити. Не те, що вона зараз виробляє в таборі. На це нема ради. Це — вікове. Через це всі проходять. Хоча й не з таким божевільним завзяттям.
З двома, підраховує чоловік, однокласниками! Тоді з цим, що завжди кидає трубку. Хто це, до речі? Але добре, не хочеш — не кажи. А от горілка, цигарки, дурь!… Я не розумію… І що це за чутки про вчителя фізики? Я розбиратися не буду. Так чи ні — я піду і наб’ю морду! І тобі, і йому! Ти зрозуміла мене?
Дочка тікає в свою кімнату. Звідти вона кричить, що ніхто не має права встромляти свій смердючий ніс у її особисте життя. А тим більше — батьки. Бо вони — невдахи. Недоречно спаровані продукти конаючої системи. Зразок того, як не слід жити. От що вони встигли зробити за свої майже сорок років? В той час, як вона за останні два місяці накопичила більше знань про різні сфери життя, ніж усі її подружки разом узяті. Більше, ніж її батьки. Бо в них ніколи не було стільки спокус. Це — по-перше. А по-друге, вони невірно побудували своє життя. Воно у них ділилося на приємну молодість і проблемну зрілість. А треба навпаки. Треба замолоду всім перехворіти, покуштувати все, що є довкола, виробити в себе імунітет і поринути в зрілість.
Чоловік з дружиною стоять під її дверима й бояться дивитися один на одного.
Зірвавши собі горло, їхня дитина вмикає музику, під яку шморгає і жаліє себе.
Ага! Це, мабуть, прийшла паша головна страва.
Друг дитинства чує дзвінок і йде відчиняти двері. Він повертається з якоюсь жінкою. Довге каштанове волосся, блакитні очі, винятковий зріст. Мрія кожного фотографа. І не фотографа теж. Друг дитинства пригортає жінку до себе.
А ось і наша сестра. Наша майстриня лабіальної терапії.
На підборах вона здається вищою за нього. Зате він вдвічі ширший за неї. Чоловіка він не представляє, але це нітрохи не дивує медсестру. Вона сідає на ліжко і вивчає його, немов це якийсь заспиртований експонат чи аналіз з пробірки.
Чи готові ми до процедур? Так? Що в нас сьогодні? Масаж? Інгаляція? Фізіотерапія?
Друг дитинства цілує медсестру і спрямовує її на вихід. Чути, як вона відкручує у ванні воду. Вона — справжня медсестра, і, як і друг дитинства, працює у поліклініці четвертого управління. її чоловік також там працював. Зараз він сидить. Йому дали три роки за зловживання службовим становищем. Сам, каже про нього друг дитинства, винуватий. Розумака. Чистюля. Медсестра — його третя дружина. Друг дитинства їй натякнув, що він міг би через свого батька допомогти. Тоді її доктор вже на Новий рік був би вдома. Посивілий, переляканий, але живий. Це солодке слово — свобода. Такі справи робляться, аби бажання було. Вона спочатку відмовлялася. Зате тепер сама проситься. Увійшла в смак цього діла.