Молоді ватажники завзято дерли горлянки: "Іломе-е-ера!!!" Старшина мовчала, насторожено поглядали на похмурого хлопця, який байдуже копилив губу трохи віддалік загального кола, удавав, що вибори його не стосуються: молодий... замолодий... Та й з характером таким, що чекай усього. Сивокінь обурено бряжчав мечем: "Не буде діла з такого сопливого володаря".
— Буде!!! — ступив в коло Орлик. — Бачив його в бою — сотні вартий. Має відважне серце і сильний духом. Та ще, згадайте, венеди, яким був завіт Світозара, кого заповів на свій стіл Овсій.
— Бути першим в ратній справі ще не все, а завіт мусить ствердити спільна голова. Голова Венедії, — смикав вуса цибатий Чорногуз. — До володарського чину треба мудрости.
Вихор на знак згоди брязнув мечем.
Сперечалися довго, затято. Врешті пішли навкулачки. Старі вояки Іломера не хотіли, та коли Ясновид вмочив свого пальця в священну чашу, показуючи полудень, принишкли, роззирнулися — час! — і, прогудівши ім'я нового начільника, стукнули мечами об щити. Рішення було не голосне, але однодушне: не подобається Іломер, та більше нікого. У час біди вождів не обирають... Самі приходять і піднімають червленого владичого меча. Піднімають ті, хто бере на себе повну відповідальність за увесь нарід. А мудрість вічового кола — бачити, хто на часі.
Дурість вождя: вірити, що се навічно. Вічна омана володарів.
Вивели священного коня. Всі смакували довгу виправу молодого начільника з конем Юри-побідника. Іломер поклав на його спину свою легку руку, та розважати венедів не став. Священний коник доброї породи, та застояний у загоні, ситий та дурний, куди там до його Вогника. Навіть кроку не зробив. Похропів, пов'юнився, похвицявся, пару разів здибився і, звісно, завмер під умілою рукою, бувалого наїзника. Повільно рушив Іломер довкруг Священного дуба, повагом в'їхав знову у коло вояків, неквапно спішився, став на коліна — посипали старійшини йому на голову попіл, вимазали багном, змусили з'їсти добру жменю землі, аби не забував, кому служить, для чого сідає на володарський стіл. Потім над його головою зацвіла залізна ружа мечів. Коли звівся на рівні ноги, до того байдужі очі нараз пахнули чорним, ярим зблиском:
— Венеди, слухайте усі! Присягаюся служити вам вірою і правдою. Але владу беру в лихий час, тож і од вас вимагатиму порядку і служби!
— Заговорив... — пошепки зітхнув Сивокінь. — Говорить про порядок та на умі покора... Почепили собі на шию ярмо самовільно венеди... І я — дурень. — І вже уголос: — Чини требу, вельможний володарю, доведи, що дорогі тобі наші Закони, що не допустиш осквернення наших богів. Чужинець зробив переступ. Ми прийняли його з пошаною, та він вчинив наругу у нашому домі. Чини требу, володарю!
Виводили зв'язаного Апостола.
— Заборонила нам Велика Матір посягати на життя сього чужинця. — глухо відказав Іломер, спідлоба зиркаючи на Апостола, — Відпустимо його з миром.
— Шануємо Велику Матір, — вирвався вперед Соколенко — син полеглого воєводи Сокола. — Але то було сказано нею вчора. Нині ж чужинець вчинив кощунство, а ти сам добре відаєш, що не прощає такого Венедія, не прощають такого наші боги. Ти щойно присягнув на червленому мечі, що служитимеш Венедії, тож служи, володарю! Служи! Бо є сили вищі за тебе, а ми ж не хочемо сваритися ні з Наві, ні з Чорнобогом. Служи, володарю! — уже погрозливо закінчив Соколенко, простягаючи йому рукояття жертовного молота. Мовчав.
Змикалося довкруж людське коло. Лунали крики, лайка, погрози.
Іломер простягнув правицю й цупко вхопив держак кам'яного біяка. Сивокінь втішено подумав: тільки б раз упокорився громаді, вдруге буде легше. Тільки б разок пригнути волю.
— Отож, чужинець молився чужому богові за наших ворогів... — не то запитав, не то ствердив Іломер.
Натовп продовжив:
— ... і тепер вони приходитимуть до нас упирями, смоктатимуть нашу кров, ...або злиднями, ...або моровицею, ...або потерчатами.
— ...або братами нашими, гостями, друзями. Добрими і світлими духами Венедії, — тим же ледь чутним голосом потягнув далі молодий володар. Усі заніміли. — Не вічно ж нам стояти одними супроти цілого світу. Не завше будуть усі проти нас. Не вічно ж нам воювати проти інших племен і народів. Помисліть: а якщо колись народи зійдуться у братнє коло, як отсе нині наші роди? А якщо колись до наших праправнуків прибудуть сли любови інших земель і скажуть, що його Бог просвітлив їхні душі? І скажуть, що його слово животворить на їхніх землях. Бо їхніми землями він ішов до нас, а далі загубилися його сліди... А ми скажемо, що убили ми їхнього пророка, бо не думали про будучність, а мислили тільки про смерть...
Спантеличено втіпилися притихлі венеди на свого нового вождя, чий голос кріп, постава вирівнювалася. збільшувалася, вивищувалася над вічовим колом.
Грізний, непоступливий стояв Іломер і рвав тишу твердими, гучними словами.
— А помислили ви, венеди, що накликаємо прокляття на себе і наших потомків за те, що беремо на себе гріх його смерти. Бо не забудуть вони нашого Гостя. Як не забуде ніхто з нас. З роду до роду будуть передавати його проповіді, пророцтва, застереження. І осудять нас за те, що страх зробив нас сліпими, темними, глухими і не збагнули ми нічого з його слів. Ні, браття мої, буде він жити серед нас бажаним гостем, якщо ж захоче нас покинути — проведемо його з почестями. Суть.
— Що ти говориш, володарю? — верескливий голос Сивоконя відлунював справжнім жахом. — Наші боги не простять нам переступу. Наві... Чорнобог...
— Наші боги? Хто чув їхній голос? Хто нині чув їхні заповідання? Хто ствердить, що вони хочуть крови цього чоловіка? Ага! Ви скажете, що їм завжди треба людської крови! Ми, видно, хороших богів посадили на власні шиї...
Натовп роздратовано загудів, та Іломер різко змахнув кам'яним біяком:
— Слухайте мій наказ: у часи миру та спокою моліться і чиніть требу кожному пенькові і кожній миші, яка налякає вас поночі. Але в часи війни, горя і нещастя, коли смертельна загроза нависла над нами і нашими потомками, в такі часи голос богів слухатиму я, як старший духовид племені. І з нашими богами буду домовлятися нині я!