Але полетіло перше каміння і гігантське павутиння обплутало своїми цупкими волокнами єрусалимську невелику торгову площу, померх небозвід, рудою іржею покрилися стіни будинків, гидка каламуть заступила простір. Це був присмерк часу, далі мала бути вічна темінь, вічний морок. І мовби у півсні бачив Андрій юрбу лихих, оскаженілих людей, які стискали у своїх руках каміння.
— Се також один з лиходіїв, які ходили за тим богохульником. Диявольське поріддя! Грішник!!! За нашим Законом — смерть йому!
Крики наростали, але юрба поки що лише насторожено спостерігала за ним, не починаючи ніяких дій. Вона була ще в тому стані, коли щось чи хтось могли перемкнути її увагу на інше. Та уже десь у самому осерді цього утворення повільно почав розкручуватися людський коловорот, аби захопити і задавити його смертельною петлею. Драглиста людська гуща повільно злютовувалася єдиним духом ненависти, нетерпимости, по ній уже розходилися судомні брижі криків, піднятих кулаків, насуплених брів. І він якось одразу забув, що це не його ненавидять, не його гонять, не йому погрожують. Це не його убивають... Його руки зринули вперед, благаючи милосердя, але з ревінням високо скинулися хвилі і його затопили напливи людської злоби, а плоть збунтувалася проти незворотного, що насувалося на неї.
У нього летіло каміння, й тіло спалахувало густими згустками болю, розпачу. Не було кого благати, куди тікати. Він не бачив людей, велетенська багатоголова потвора сунула на нього, шкірячи гнилі зуби, обвіваючи смердючим диханням. Він тонув у кривавих водах, ще мить, ще камінь... Заволав, закриваючи голову скривавленими долонями, ще встигши подумати: ось воно наздогнало його знову, і що супроти цього безпорадна маленька істота, її душа, її слово? Істина, ще недавно така близька, знову недосяжна, за сімома морями, за сімома замками. І воля знову неможлива.
Тиша...
Відвів руки: люди розтікалися, на ходу припасовуючи на голові пов'язки, поправляючи перев'язи на халатах. Що зупинило цей смертельний скип люті?
Дорогою йшов тендітний чоловік, тягнучи на зігнутій спині велетенського, грубо збитого дерев'яного хреста.
Римські легіонери, покрикуючи, розмахуючи мечами, пробивали в густому натовпі вузький прозір, але не могли захистити від пльовків, улюлюкання, гострих патериць. Та навіть вселюдське навіженство не могло стерти з Його лиця виразу безмежного спокою, доброти і жалости. Не до себе... Сумирно роззирався довкруж. Прощався і прощав. Плакав кривавими сльозами й ними благословляв своїх мучителів.
Господи всього сущого! Чому ти не взяв для себе могутній людський торс, залізні мускули, крем'яні суглоби, щоб якщо й не розметати цих вертлявих земних черв'яків, то хоча б мати силу для цієї і майбутньої муки.
Щоб мати силу бодай тягнути цього ганебного важкого хреста...
Андрій, витираючи липку, теплу кров з очей, кинувся навперейми людському потокові, вгрузаючи в нього, пробиваючись до дороги.
— Равві!!! Равві!!! Я тут, я з тобою, равві!
Його недавні мучителі оглядалися на нього і, упізнавши, відкидали на обочу з реготом, злорадними криками.
— Куди Його повели? — плакав Андрій, струшуючись усім зболілим тілом.
Куди Ти йдеш, Господи? Заради кого?
Він чвалав за людською рікою, дорога вивищувалася, сонце знову клало чорну пекучу десницю на голови, плечі, просто під ноги, в куряву, а йому усе здавалося, що смеркає, що час з незворотною швидкістю витікає, висипається крізь пробите днище цього світу. Він упізнавав і все не міг впізнати страшну гору над Єрусалимом — Голгофу.
Апостол Андрій, посмутнівши, спостерігав за венедами. "Отак і живемо, — соталося у ньому. — Отак і живем... "
Коли світ зненавидить, знайте, що Мене він зненавидів перше за вас...
Глава 6 ВОЛОДАР
Змотузованих, їх притягнули знову до жертовника. Здавалося весь колобіг життя Венедії замкнувся навколо цієї велетенської каменюки, поруділої од людської крівці. У судному колі стояли самі лише вояки, оперезані мечами, ті, хто мав право вирішувати, обирати, судити. Апостола вирвали із розлюченого вдовиного сирітського жіночого гурту: не ті часи, аби допускати самочинну розправу. Законання Великої Матері тверде, й ламати його треба гуртом, аби не наразитися знову на її докори. Похмуро, стримано привели на велику раду. Стиснені вуста, похмурі погляди свідчили про одне: суд у їхніх головах уже відбувся і був він безжальним.
Але їхнє рішення мав затвердити своїм словом новий володар племені.
Новий вождь. Провідник.
Лебідь і Корінь вигукнули ім'я Іломера. Сивовусі мужі стрінули його ім'я мертвою мовчанкою.
Сивокінь, ступивши в коло і поклонившись громаді низько до землі, назвав ім'я старого Ведмедя — розмисливого, досвідченого воєводу, котрий побував не в одній брані і був неперевершеним у ловецьких трудах. Добре умів тримати меча і рало, твердий у вірі своїх предків.
— Ведмідь, — промовляв Сивокінь, цілячи вказівним перстом на присадкуватого, широкоплечого чоловіка з прямим, темним, обснованим сріблястими нитями волоссям, з лівою рукою на перев'язі — з роду Світозара. Він буде берегти наш Закон і наше Слово. Ведмідь — мудрий вояка, можній і обережний. Він шанує богів, зможе уласкавити духів. Кричіть Ведмедя!
Схвально закричав тільки голубоокий чотник Гримич. Решта згідно кивали головами, подзенькували мечами та мовчали. Чухали лоби.
— Що чините, венеди?! — перевальцем вступив у коло старий Ведмідь, спаленілий од гніву. — Венедія у небезпеці, а ви хочете посадити на володарський стіл старе луб'я? Не колишніми заслугами прийшли ми сюди хизуватися, не про минулі подвиги згадувати. Тре думати про завтра. Іломер молодий, крутий, запальний, але в ньому горить пломінець нашої будучої сили і могуті. Дякую за честь, Сивоконю, та вона мені вже не по плечу. Я свій меч і свій голос піднімаю за сина Великої Матері.
Старійшини обурено загули:
— Недобре, Ведмедю, відмовлятися від чести послужити нашому родові.
— Служив і до скону служитиму нашій землі, нашим богам, нашому племені, та немає більшого нещастя, коли в час біди на священного коника підсаджують слабосилого старця, який не може ним правувати. Кричіть Іломера!