Завзяття Іломера враз оспало:
— Твоя правда, батьку... Твоя правда...
Замислено покусував зільнину, принюхувався до хрещатого духу Венедії — посад засипав. Натомлені поселянини, натішившись купленими товарами — одежею, новим посудом, небаченими тканками та прикрасами, вмощувалися на своїх ложах і засипали з молитвами на устах, вимолюючи у своїх богів нового спокійного дня, нових дарів, нових добрих гостей, які би прийшли з миром.
— Пора розходитися, — хекнув коротконогий Сіробаба, нині була його черга владикувати у ватазі, тож не проминав нагоди нагадати Іломеру та й іншим дружкам своє право. Підводилися, розминали затеклі ноги.
Скрикнула десь близько наполохана пташина, зашаруділи кущі, й зненацька просто до гурту стрибнула велетенська тінь.
— Вовк!
Зблиснули мечі, та тут же під владним окриком ватага опустилися.
— Вісник Великої Матері, — перестрашено ковтнув слова Пугач — довготелесий рудий бровань, — по твою душу, начільнику.
— Нарешті, — гаряче видихнув Іломер і, вигнувшись, лискучим лисом зник у темряві.
— О, тепер у Венедії має бути весело. Гостріть мечі, хлопці. Велика Мати замарне не покличе свого синочка. — Голос Пугача був веселий, навіть трохи завеселий, може, тому ніхто й не посміхнувся. Стривожено прислухалися до шевеління вітру. Орися зажурено дивилася у нічну непроглядь: сьогодні знову не встигла сказати своєму Ладові, що любить його, а відмовки її — підковки для його серця, давно готова без розмислів та розпитів з ним піти до дерева Лади. Милий її як вітер, не вловиш за полу. Вона зітхнула і подумала, що ворота Венедії іще не зачинено, комірники тягають товари у городище, тітці Ярині не до того, щоб її вислідковувати, а в хатину йти не хочеться, знову буде плакати і за Носом і, за... татом. Ніхто ж бо не довів, що він зло-чинець. Хтозна, може венедійські упирі напрокудили... Нема Іломерка, знову перевела думки на найбажаніше, чекай тепер ранкового вітру. Замріялася: до ранку уже недалечко, ще можна вислизнути з комірниками на біжак, що летить до Пралісу і, дочекатися свого милого.
Дружинники мислили про інше: Велика Мати одна знає таємницю доріг до Яві, Наві, Праві. Велика Мати одна може вговтати Чорнобога і його духів, які казна чого напустилися на венедів. Вона сидить на Зеленій Верховині далеко від посаду та все знає, що тут діється. Вона чує помисли венедів і передає їх венедійським богам Ясновиду, Велесу, Перуну... Чи ж не скривдили вони своїх одвічних охоронців, впустивши в городище сла чужого Бога? Чи не зрадили тим, що слухали його?
Пострах вчувався в заціпенінні юних облич.
Глава 12 ЧУЖІ!
Іломер мчав напустом через Праліс за темним клубком, що котився попереду. Вовчура час від часу зупинявся, даючи змогу людині передихнути, а потім знову рвійною, безшелесною хвилею линув вперед. Зрідка, перетинаючи запах якогось дрібного звір'я, стиха порикував, але від обраного шляху не звертав ні на крок. На Зелену верховину не вела жодна з людських стеж, та й не любить Велика Мати, аби до її обителі скакали гоголем. Ногами, ногами, Іломере! Як же умудряється Велика Мати пробиратися через терновиння, топкі затони, кам'янисті узгрівки? Звісно, на те вона Велика Мати — відьма, відуня богів. Хлопець пригадав гострий погляд печерної стариці, і в спину війнуло крижаним холодом. Ні, не боявся її, давно очікував від неї знаку — щось негаразд коїлося у Венедії. Спершу чужинець із своїм дивним і надто добрим Господом, потім зненацька з'явився заблука Гор, проваландавшись у світах стільки часу, і так само нагло щез, полишивши по собі кривавий слід. Мертвий Ніс — вірний побратим, справдешній нюхач, вивідник, як міг не дочути що підповзає лихо? А тепер ще підпали та страшні розори займанок. Далеко? Близько? Три дні кінських перескоків. Знову дмухнуло у спину холодом. Хоча венеди уже насторожі, зненацька не захопиш, пускають питальні вогні тричі за день, але Гор... Гор... Він знає про наші вивідні знаки. І сам може їх пустити. Ложним може бути спокій. Хлопець пригадав ще раз слова чужинця, і під серцем запекло — те, про що той повідав, діялося у далекому і неприступному для венедів світі, та чомусь певен був, що стосувалося все те і його, і його племені, і усіх слов'ян. Їх прийдешнього. "Моя Венедія, — думав Іломер, — сильна моя Венедія, та в головах оддавна лише одне — жниво, робота, добра роду. Добре, що багатіє посад, погано, що ситість ослаблює".
Моя Венедія...
Іломер не був венедом. Він навіть не пам'ятає своїх батьків. Згодом, коли підросте, йому повідає володар Світозар про той день, коли на узліссі постане гурт зранених, скривавлених, до краю виснажених воїв у зелених плащах із золотими священними оберегами на грудях. Попереду стоятиме молодий вождь незвичайної вроди і сили. Також поранений, втомлений. Пригортатиме до себе жінку з смолистим волоссям і очима молодої орлиці. На руках у неї посопуватиме немовля. Чужі! Венеди схопилися за мечі. Супроти прийшлеців наїжачилися сулиці, списи. Натягнули тятиву лучники. Діяли без розмислів за старим поконом — чужі! Вороги! Герць! Герць!
Два загони стали один супроти одного. Чужинців було декілька десятків, та вони були збезсилені довгим переходом, холодом, голодом, моровицею. Десь там далеко, у чужих далешніх краях, відбулася кривава битва двох племен, і анти — так назвали себе люди, що ступили в той день в україну венедів, — були розбиті у лютій січі. Їхні гнізда були розорені, жінки порубані або ж порабовані. Дикий смерч вандалів пролетів їхньою землею, випалюючи та виталовуючи посіви, сади, будівлі. Лише один загін на чолі з царевичем, тікаючи від ворога, пробився у ліси і розтанув. Вони довго пробиралися Пущею, шукаючи людей, які би їм допомогли у скруті. Вони шукали порятунку, милости бога Доброгоста, та натомість постали вояки, охоплені ненавистю до всього чужого і спрагою крові. Очі Світозара і молодого поводиря антів схрестилися, як мечі.
— Герць! Герць! — кричали розпалені венеди, передчуваючи хмільну, веселу забаву. З цими заморенями розмова буде коротка.
Світозар і молодий царевич вийшли один супроти одного. Руки одночасно сягнули піхов, з горлянок вирвалися погрозливі крики. "Гурра-а!" — загуркотіло під небеса.