Він слухає здитинілого Петра, пестить безумного Іоанна замість того, аби наблизити до себе його — Іуду — мудрого і розмисливого. Іуда би Йому порадив, що нагая потрібно не до отих поважних торговців, яких Він розігнав у Храмі Господа, що грім повинен гриміти не над головами благосних сандуклеїв і фарисеїв, кара та гнів повинні спати і спопелити оцих ницих, голодних шарпаків, які хочуть представляти народ Ізраїлю перед Господнім троном. Які з них люди? Який з Нього Господь? Навіщо?
Іуда метався на своєму ложі, стогнучи, хриплячи од розпачу і досади. В ім'я любови до Нього і до величі майбутнього народу Ізраїлю він, Іуда, примусить Його показати свою силу і свою могуть. Інакше Він програє війну Князю землі, інакше Він слабший за нього. Тоді навіщо Він?
Чи знав Спаситель, що сподіялося в серці Іуди?
"... Істинно кажу — один з вас мене продасть'".
Чи знав Він, хто приходив до Іуди цієї ночі?
"... Чи не дванадцять я вас вибрав? Та один з Вас диявол."
Ісус не раз повторював ці страшні слова, Іуда сам не раз здригався од них, але тоді, вночі, Андрій у цьому тепер переконаний, саме тоді Іуда вперше побачив націленого в нього незворотного кривавого перста судьби.
Світ завершив своє коло, розпочалися пекельні муки породіль.
Вони стали перед Ним усі дванадцять. Уже все було сказано, все відчинено для них, обраних, але ще не відкрито...
Надходили сутінки.
Єрусалим одходив од спекотного дня. Над Антонієвою вежею курілася золота пилюга. Перегукувалися легіонери у золотих доспіхах. Гордо марширувала вузькими вуличками Сирійська когорта, демонструючи напередодні пасхальних безумних іудейських свят свою силу і владу. Гамірно було на Храмовій горі, де порядкували служники, готуючись до свят, передчуваючи багатства, які в ці дні широкою рікою хлинуть до храмової казни. Він стояв перед ними, підперезаний рушником, прозорий і світлий, немов витесаний з гірського кришталю, Він омивав ноги своїм учням.
Нітився Іоанн, обурювався Петро: "Ти повік мені ніг не обмиєш!" — ніяковіли Пилип і Хома, він, Андрій, затерпнув від хвилюючого почуття святковости, легкости, первозданної чистоти.
Він і Іуді, який стовбичив похмурою, виглоданою кісткою і презирливо кривив губи, вимив ноги, а потім, глянувши із свого недосяжного далека, проказав: " Ви чисті, та не всГ. Потім засвітилися над містом великі і чисті зорі, золотим роєм вони кружеляли у відчинених дверях, переливалися святковим різнобарв'ям. Іоанн, охоплений щасливим екстазом, тулився до Його грудей. Син грому, як називав його Учитель, непокійний, пульсуючий, він зараз був немов мала дитина, вони всі були як щасливі малі діти і хоча чули з Його уст тривожні слова, та за ними тут же з'являлися слова безмежної втіхи та любови.
Вечір, мов корабель, що потрапив у довічний штиль, хитався і хитався на зоряних водах, загортаючи і пеленаючи їхні серця у м'який, світлий сувій, зненацька Ісус сказав, звертаючись до Іуди: "Що робиш — роби швидше..'" Іуда поклав перед собою кусень хліба, якого так і не спромігся дожувати, і вийшов.
Ніхто з них не сподівався, звісно, що їх хтось може шукати, а тим більше знайти посеред ночі на іншому березі Кедрону, в оливкових заростях Гефсиманського саду. Вони радо пішли за ним, безпечні і безтурботливі, втішаючись майбутньому відпочинку біля Його ніг, тим, що вранці ніхто не хрипітиме слова прокльонів, їм не потрібно буде сахатися кожної тіні. І хоч казав Учитель, що це вечір — прощальний, та розум відмовлявся у це вірити, серце бунтувалося: Він з нами, Він поруч. Ще ніч... Ще ранок... Вони не заглядали далеко, вони ще не відали, що таке Час.
Тим більше що опісля довгого і сліпучого виверження небесних сфер наступила відпруга. Темний, хитлявий туманець обволікав зелені тераси, і вдалечінь відпливав тричі прекрасний і тричі проклятий Єрусалим.
...Єрусалим, який побиває своїх пророків.
Звідсіля, з цієї ревучої велетенською енергією землі, з цього буйного кипіння лісів і долин, світозорих рік і озер, Єрусалим видавався очам старого Апостола Андрія дивовижною перлиною, його курні, запилюжені вулички — величними шляхами, на кожному повороті і закруті яких видніється золотава тремтлива тінь і до якої тягнеться щаслива дитина-душа.
А тоді їх спокій був таким безмежним, їхня радість такою повною, що лише оцей вертлявий, дряглий туманець віщував, що час вічности уже минув і має щось трапитися.
Він залишив їх відпочивати на затишній галявині, а сам з Петром та Іоанном здійнявся на Оливкову гору, невисоку, недалеку. Майнув перед Андрієм чудовний обвід обличчя, зблиснула самотня приблудна багряна зірка, і, може, од того видалося, що обличчя Ісуса зрошене кривавим потом.
Він просив їх: "Не спіть! Моліться!" Тричі Він повертався і благав: "Чого ви спите, уставайте, моліться, щоб не впасти у спокусу". Та їх, одинадцятеро дужих чоловіків, зморив сон, як сама смерть.
Андрій намагався звести голову, він чув, як ось тут поруч, на відстані всього лише кількоро кроків, тяжко страждає Він, равві, світлий його Учитель, як він молиться і плаче, й слова Його темні та страшні. І всі думали: треба встати і йти до Нього. І він, Андрій, думав: ось я встаю і йду до Нього. Але важкий тягар лежав на грудях, чавив, душив, тиснув, й Андрій зсунувся з місця і полетів просто у темний та страшний колодязь, не було кінця і краю тому божевільному падінню, ось зблиснуло кам'яне громаддя, він закричав од жаху, хапаючись за голову, враз збагнувши — ось вона смерть, про яку Він знав, яку передрікав, ось вона близько, на відстані кроку, півкроку, і тягнеться до нього осклизлими губами Іуди Іскаріотського.
Сталося!
— І не було серед вас, — палкий Іломер не вмів спиняти свій шал, — не було воїв, можів, аби своїми мечами, сулицями захистили свого духовида? І ви покірно віддали його зловмисникам. Хочеш, отче, ми підемо своєю ватагою у твої землі та й знайдемо у твоєму граді переступника і живим закопаємо в землі за нашим венедійським законом, за нашим правом.
Апостол довго і пильно дивився на хвацького молодого ватага.
— Були в нас мечі. — стиха відказав, — Петро кинувся на нападників, навіть одному вухо відрубав, та Він зупинив: "Хто з мечем піде, той од меча і загине'''. — Жестом заспокоїв готового знову скипіти молодого ватага. — Але таки твоя правда, синку, не було серед нас великих героїв, безстрашних велетнів, славетних вождів народу, ми уміли лише тягати сіті, ладнати човни, будувати оселі, ми — мало вміли, ніхто з нас не воював і не тримав зброї в руках. Ми були бідними і робітними, полохливими і темними, закриті були для нас науки і пишноти світу. Ми нічим не заслужили Його шану і увагу... та вибрав Він все-таки нас... Помисли, синку, чи не так повинні чинити справжні поводирі народів і племен? Просвітити тих, хто в темряві блукає, потурбуватися про слабих і убогих тілом та духом, захистити їх. Саме тобі час про це думати: кому служитимеш — сильним світу сього? Чи, може, вбереш у себе горе людське і поставиш свою силу під те, що проросло, та не заквітло, бо, синку, навіть сліпому не можна без світла. Навіть глухому не можна без Слова. Їм більш за інших треба конче знати, що вони суть.