Перст судьби вони побачили практично одночасно після шалених гонінь на християнську общину, коли над їхнім життям нависла пряма загроза. Але вони не могли тоді загинути. Ніхто з апостолів у ті часи не закінчив своє життя в Єрусалимі. Майже одночасно ми бачимо апостолів у Фесалоніці, Пелопоннесі, Римі, землях єгипетських, вірменських. Перші походи апостолів легенди усіх народів датують майже однаково. Сім років опісля розп'яття і воскресіння Ісуса Христа. З цим суголосна і українська легенда. Отже, не у третій — таки у свій перший месіонерський похід потрапив Андрій-апостол у град хліба, як описано у одному з його житіїв. Та, зрештою, питання зовсім не у цьому.
Головне: чи міг він прибути у праукраїнську країну венедів, яка саме в ці роки була розташована між Дніпром, Россю і Прип'ятю, адже саме тут знаходяться їхні поховання, культурний ареал? Саме приблизно у ті роки венеди відступили під тиском вандалів на волинську землю, де заснували могутню фортецю, зібрали докупи чимало праукраїнських племен, саме на той час припадає перша державна консолідація основного племенного масиву нашого народу. Подальша історія боротьби з нашестям готів, першого розриву народу на верхньодніпровську та дністровську частини, подальшої боротьби і перемоги за межами цього твору.
Автор цього роману прагне поставити питання ще по-іншому: а чи міг Апостол Андрій не прибути у країну венедів? І це питання в контексті історії нашого народу та апостольської традиції цілком закономірне. А й справді, чи міг оминути самовидець Христа, якому було відкриті знаки будущини, у своїх важких мандрах північний край, землю хлібів, яка на той час годувала велику Імперію, не зустрітися з прапращурами християнського народу, якому судилося пережити розп'яття голодоморами, не відчути сурму третього скорбного ангела, передвісника зорі Полин? І може, з моєю версією ніхто не погодиться, тоді сприйми, дорогий читачу, цей твір просто як ту істину, яку автор шукав у самому собі; і на такий пошук він має право, тому що це його власна розмова з Господом, як на такий пошук істини має право кожна людина, кожна нація і кожен народ.
Катедра Андрія тоді знаходилася у грецьких Патрах. Легенда говорить, що закічив він своє многотрудне життя у 64 році від Різдва Христового. Саме тоді підійшли до кінця його отвержені труди на ниві Господа. Позаду далекі походи на землі скіфів, болгар, вірмен, греків, а може, й новгородців. Всюди за ним проросли паростки Христової віри. Росла, множилася, міцніла нова церква людей, об'єднаних силою любови. Дедалі виразніше проступало лице нового світу. Апостоли Христа, Посланники Господа і Ангели Завіту пішли різними шляхами, понесли велику істину людям і великі горючі думи у собі.
Уже не стало Якова, сина Зеведея і Саломеї. Перший мученик упав жертвою ненависти іудейського царя Ірода.
Його брат Іоанн жив у Єрусалимі до самої смерти Богородиці, виконавши наказ свого Учителя замінити їй сина. Дорога цього самовидця Господа буде найдовшою. Він чудом переживе гоніння на християн імператорів Нерона і Домініціана, останній люто розправиться з іншим Апостолом, Пилипом, розіп'явши його на хресті, і помре у Ефесі, струснувши світ грозовим Апокаліпсисом і тихими словами: "Діти мої, любіть один одного. Це заповідь Господня, і вона одна заміняє собою всі інші".
Дорога Варфоломія, або Нафанаїла, з Кани Галілейської проляже через Малу Азію, Аравію, Ефіопію, Індію. У великій Вірменії з нього живого здеруть шкіру.
Голос іншого Апостола — колишнього маловірного Хоми — мученицьки обірветься в Індії на Малабарському березі.
Матвій, колишній митар Левій, напише своє Євангеліє на прохання іудеїв і залишить цей світ в Ефіопії у страшних муках на вогнищі. Його спалять живцем.
Ще одного проповідника Євангелія — Якова, Якова молодшого, як називали його побратими, брата Господа, як увійшов в історії, він і справді був братом Ісусові, поскільки його мати була рідною сестрою Марії, буде скаменовано в Єрусалимі. Його — першого єпископа Єрусалимського — скинули з даху Храму і закидали камінням, а він пристрасно молився за своїх мучителів. Якийсь надто запопадливий суконщик добив його колом.
Симон Зилот, той самий, на весіллі якого Господь перетворив воду на вино, пройшов через Єгипет, Кіренею, Лівію, Нумібію та Мавританію, Британські острови, Вавілонію. У персидському місті Суанітрі мученицьким квітом відцвіте на прощання його життя.
Після довгих трудів в Іудеї, Самарії, Галілеї, Ідумеї, Аравії, Сирії, Месопотамії, Персії, Вірменії ще одного Апостола — Іуду, або як його ще називали Фаддея — повісять на дереві. Ненависть до нього була такою, що в нього навіть мертвого посилали стріли.
Петра і Павла розп'яли у Римі після того, як християн звинуватили у підпалі вічного міста. Про цих апостолів знано найбільше. Їхні послання і діяння дійшли до нас у найбільшій повноті.
Так скупо говорить історія. Вона взагалі вкрай неговірка, коли йдеться про цей період. Початок початку. Початок кінця.
Властиво промовляють леґенди, перекази, долітає дивні луни минулого. Історики заперечують можливість прибуття одного із самовидців Спасителя на прадавні українські землі. Історики шукають документи, потрясають фактами, доказами, арґументами. Їм не вірять. Так, може, це взагалі не належить до володінь бабці історії?
Це належить до володінь і до сновидінь історії Господа. Так він ішов землями, входив у народи, так він перетворював людське життя, життя народів, життя людства. Я беру житія апостолів з українських джерел. У росіян інша версія, болгар та греків — інша, в англійців ще інша. Кожен народ, кожна культура має свої власні відносини з Богом та свою історію Бога. Моляться у далекій американській Оклахомі до індіанського, а в Африці — до чорного Ісуса. Власне, по-іншому не може й бути, бо коли ми дивимося на Господа, ми дивимося у себе, де живе Він у нас. Його володіння в середині людини, у її душі, крові, плоті, духові. І кожен такий образ істинний. Тому що Бог — це єдина справжня батьківщина кожного навіть у тому разі, коли його зрікаються. Господь створив людину за своїм образом і подобою, кожна людина творить його за своїм. І коли мої галичани на Храмовому святі у день святого Андрія шепочуться за столом, що, звісно ж, він бував у селі Київець, ондечки, де висяває куполами нова церква, був слід від його стопи — се правда. Як правда і те, що поліщуки, при повному місяці вийшовши у ліс, моляться під його зеленим склепінням своєму родакові Андрієві, який, достеменно ж, родом з цієї синьоозерної землі. І коли українські дівчата в Андріїв день ворожать на воді і хлібові, на свічці і свічадах, просячи свого заступника Андрія дати добру щедру долю, — се також історія нашого Господа. Єдиного для всіх і щедрого для всіх...