Андрій Первозванний

Страница 92 из 95

Дзюбенко-Мейс Наталья

Ярина журилася: покидає свою ниву незасіяною.

У цей час весь нарід вийшов у поля та на свої ниви, клекочуть журавлі, веселіє полуденний вітер, терпнуть руки од важкої і солодкої праці, бринять величальні пісні. Вона усе ж понад силу звелася на ноги: ні, руки тремтіли, нічого їй не сподіяти такої благодатної весни. Та все ж понад силу переступила поріг, аби востаннє поглянути на ясний світ і попросити прощення в Матері Сирої Землі за свою немічність.

І схопилася за груди.

...Розорана рілля простягалася ген до обрію. Парувала, пливла могутнім чорним водоспадом, дихала первісною силою. Ярина протерла очі: що се, де вона? Хто прийшов на поміч безпорадній вдовиці і зробив такий щедрий дарунок для її серця? Приглядалася.

Гордовито розправивши плечі, ступали по ниві два могутніх чоловіки, і в богатирському змахові, виймаючи щедрими жменями з торбини, притороченої до пояса, розсівали по ріллі світляні збризки. Дивною радістю ясніли їхні очі, вони наближалися до матері і літали над ними лелеки, пливли оболоки, йшли до неї два сини споконвічного хліборобського племені, засіваючи хлібом материнську ниву.

Глава 12

ГНІЗДО ОРЛІВ

Доземно вклонившись юному дубкові, синашу Священного дуба, який щойно вбирався в міць, грізний Іломер — цар волинської україни рушив із своєю збройною дружиною на оглядини укріплень Нов-города. Сивовусий, статечний, батько семірки крутолобих лицарів синів і трьох чорнооких красунь-дочок, був і сам у розвої богатирської сили. Сьогодні вони були з ним, як з ним були два славетних воєводи Вакула і Микула — сини славної пам'яти володаря Овсія. Іломер, звісно, постатечнішав, але в ньому бився, нуртував звитяжний дух, його боялися і любили. Крутий на розправу і суд, бистрий на розум і щедрий на милість, Іломер не давав передиху нікому і не давав нікому більше за звичкою зариватися у землю. У небо росли муровані кам'яні фортеці, спиналися просторі будівлі, тереми, замки. Добре запеклася йому наука війни з вандалами. Ніколи більш його народ не полишатиме свої гніздовища зайдам на поталу. Берегтиме науку предків: доземно кланятиметься Матері Сирій Землі, але гартуватиме вогнем і водою звитяжний дух, потугу крила. Тож і вправлялися його дружинники до сьомого поту у військових виправах, дзенькали мечі, летіли списи, а будовці повсякчас метикували над новими укріпленнями. Та й непрохані гості дрімати не давали. Іломер довго журився за Орисею, але ішов час, між прийшлими венедами і дітьми батька Вола повсякчас спалахували сутички, доходило до кривавих розборів, отоді і рішився Іломер взяти дочку з царського роду батька Вола. Ніколи до того не бачив її, але коли постала перед ним у барвистому розшитому полотті, у квітуючому віночку чорнобрива поліська мавка, серце замлоїло і відтануло. Любомира віддала йому увесь жар молодої душі, ніжне тіло. А Іломер полюбив свою дружину важкою і суворою любов'ю, у якій молодість переплелася з гіркотою сиротинства, й та любов допомогла йому збороти свою самотину, перебити дужим кулаком неприязнь двох племен і пов'язати їх сплетами приязні, родичання, праці. Іломер не забув Орисю. Горюча втрата, яка обпекла його юність, і досі живе у ньому постійним щемом. Йому ще й досі приходить вона у снах, і він кличе її, він хоче знати, що вона жива, що вона повертається...

Батько Вол свого вінця оддав Іломеру. До них почали тулитися племена різних україн — деревляни, ведмедичі, біличі, руси...

Люди Слова винахідливі і запеклі у війнах за Слово. Народ хотів Слова, і Іломер сказав його — Україна. Одна на всіх. І Господь один-єдиний. Для всіх.

Іломер підняв руку, і спинилася його закута з залізо, обліплена галасливою юрбою бойова дружина. Український цар напружено вдивлявся в далину, туди ж повернулися і погляди супровідників. За синьоозер'ям щось справді майнуло, маревом чи сном.

Видалося: дві білі постаті наближаються у ясному трені до новозбудованої фортеці.

Було тихо і урочисто.

Був початок початку.

А над доокіллям, позаду велелюдного зібрання, величаво і неприступно стриміли зубчасті шпилі нової фортеці, головного осідку держави. І заклично стриміли у високе небо стрімчасті стіни нового храму, на будівництві якого працювали усі — жінки і дітлахи, дружинники і родина володаря, колишні вандали, забрані у полон, а тепер одружені на полісянках та венедках, чоловік Квітослави Юрій, котрий виявився неабияким майстровим, дужі і немічні, старі та малі з усіх околиць. Любовно прикрашали олтар, мережили візерунками стіни і долівку. Величавий, прекрасний храм висявав куполами, але всередині ще було порожньо, люди милувалися, чудувалися, чарувалися, але обминали. І ніхто з християнської громади не наважувався першим переступити святий поріг. Сподівалися на чудо, благовість, сподівалися на благословення.

Дивної краси храм стояв порожній і чекав...

Кінець

ДУМА ПРО ПРИХІД АПОСТОЛА АНДРІЯ НА ЗЕМЛІ УКРАЇНИ

Замість післямови

Був сорок перший рік від початку нового віку, або літо сьоме Спасіння. Деякі дослідники твердять, що се був останній, третій, похід Апостола Андрія. Ніхто не заперечує, що він потрапив на береги Понтійського моря, побував у грецьких полісах, погоджуються і з тим, що походив скіфськими землями, тобто нинішньою степовою Україною. І, можливо, але малоймовірно, потім чистим випадком потрапив на дніпровські береги, де на одній з українських верховин провістив народження могутнього міста з безліччю храмів Христа. Себто простим екскурсантом байдуже перейшов великими, залюдненими, залісненими землями, але не проповідував, не провіщав, залишився байдужим до будучности нашої землі.

Та усе ж, якщо звести докупи усі свідчення — легендарні і документальні, про інших апостолів, то стане зрозуміло, що перші роки після смерти і воскресіння Господа нашого його учні гуртувалися саме в Єрусалимі. Звісно, їм потрібен був час, аби утвердитися у вірі, научитися жити без щоденної присутности свого Учителя, навчитися чути Його голос. Не одразу із простих рибарів, виноградарів, столярів, митарів — розгублених, нетямковитих, врешті, не надто кмітливих, виросли одержимі полум'яні пророки, носії Євангелія. Про це свідчить Книга Діянь Апостолів. Щоб піти вперед, їм потрібно було неодмінно повернутися назад.