...Звали ту жінку Марія — Матір Господа.
— Се Дара, — Марія втіпилася у перенісся Апостола, у великих очах схлюпнуло живе срібло.
За слов'янським звичаєм дівчина, мала б підхопитися і привітати гостя, та вона лише привітно кивнула голівкою і заясніла усмішкою.
Він підступив ближче і під ним розверзлася земля: дівчина не сиділа, вона стояла на повен зріст, вклоняючись гостеві. Дівчина була горбатою. Неземне довершене обличчя належало мізерному, гидкому створінню з кривенькими ногами, викрученим тулубом.
Перехрестився, шепочучи молитовні слова, вражено видихнув:
— Що се?..
Марія відповіла, не відводячи від нього пильного погляду, в якому дедалі виразніше скресали срібні сполохи:
— Се Дара, мій Учителю, Велика Ткаля...
Він не міг відірвати очей від дівчинки, щось ковзнуло у його свідомості. Ось Велика Ткаля, про яку з таким побожним захоплення говорили венедійські жінки, затято сперечаючись за право якоїсь черги. Це все, що він міг пригадати, і це нічого не пояснювало.
— Учителю, — в голосі Марії було щире здивування, — невже ви нічого не бачите?
Вона відсунула заслінки на вікні, у хижку запурхнуло сонячне проміння. Апостол не розумів радісного подивування Марії, гупало серце. Понад силу відвів очі. І враз...
Розступилися курні стіни маленької хижки, і урочисто, велично крізь вхідний вузенький отвір вступив у зеленому клекотінні, буйному різнобарв'ї Праліс.
Тоскно заквилила фейєрична чигрин-птиця, закліпала сумними людськими очима. Висунув з густих хащ гордовиту голову олень, закрутилися у віщому вічному колесі життя химерні вужі, майнула рудим хвостом лисичка, хрумкнула лісовим горішком лукава білочка, а довкруг закружляли у трепетному вогнеплинному танку добрі і мудрі жінки-берегині з піднятими до сонця руками.
У яснобарвних тканках, дивовижних плетенках, розшитих кольоровими нитями рушниках, сорочках, плахтах, наскронниках з раптовою силою проявилася таємниця цієї юної і сліпучої землі, племени, яке тулилося до неї з синівською побожністю, таємниця, яку він видивлявся і вишукував у словах, розмовах, на гамірних збіговиськах, а вона тут, у цій ось крихітній ліпленці-мазанці, і ключ до неї у серці дівчини-калічки з прекрасним овидом, який так нагадує образ іншої жінки — та ж печаль земної людини, яка заглянула у очі вічности, мудрий усміх всезнання і всепрощення, безмежного милосердя і тихої жіночої лагідности.
— Ми не передавали ці вироби людям, чекали на тебе, Учителю. — Погідний голос Марії бринів, то був живий голос, який долинув з неймовірного далека:
"... Забуваєш про нас, Андрійку..."
Він відігнав від себе тінь минувшини і вхопився за те, що його стривожило:
— Ми?.. Ти, Маріє, хочеш сказати, що в у цьому є і твоя праця. Що ти до цих язичницьких лик приклала ті руки, які колись ткали хітон і золотистий плащ Спасителя? Що ти, замість прославлення Його, і тільки Його, молитвуєш ідолам?
— Немає правди у твоїх словах, Учителю, це життя, сотворене Ним і Ним спасенне. Саме життя прославляє його своєю красою.
— То спокуса, страшна спокуса вічного життя без віри в Господа.
— Тут є віра, Учителю, це і є справдешня віра, невже ти не бачиш? Ще немає слів для цієї віри, немає імени Його, але є Його живий і животворящий дух.
Вона захищала своє виношене за роки оніміння, застиглого існування, коли її покинуло життя з барвами, голосами, доторками, коли в її холодий склеп не долітало жодного звуку. Вона перейшла через пустелю, але навіть там вона знала, що, крім жалючого піску є ще інший край людей і любови. Колись вона дісталася його, але він згорів, тому що була слабкою і безборонною. Та тепер, намацавши під собою живу твердь, ковтнувши живої води, вона не віддасть нікому одвічного первородного права жінки народжувати нове життя.
— Отямся, Маріє, — тихо прошепотів вражений Апостол. — Ти відступаєш від Нього...
Жінка спаленіла, та голос залишився непоступливим, впевненим і спокійним:
— Я нарешті знайшла дорогу до Нього.
Дара — Велика Ткаля — уважно слухала. Янек тулився до запічка. Чужа мова була йому вдивовижу, і він подумки пробував повторювати окремі фрази — смішно, пощо людям клопіт — мучитися, мовлячи отакі звуки, якщо Слово таке просте і легке. Він зосереджено метикував: так, звісно, на такій мові не можна сотворити веди або скласти купальську співанку.
Голоси були сердиті, і Янек сприймав це просто як войну виправу Слова, якби ото вперше Іломер вивів його в поле і змусив крутити у руках дерев'яного меча. Тією дерев'яшкою Іломер тоді наставив йому добрячих синців.
"Жоден слов'янин, — метикував хлопець, кумедно розтягуючи і округлюючи губи, нишком передражнюючи мовців, — ніколи не заговорить таким Словом".
Дара заговорила арамейською...
Воістину для Апостола день несподіванок.
— Мені і вони також кажуть щодня: не так. А чому? А не страшно. Немає страху перед богами Венедії. Нема покори перед богами Венедії. Богам потрібен страх? Твоєму Богові також потрібен страх? Я не вірю...
— Бог — це любов, — звично відказав на звичне запитання. Та мислив про інше: — Звідкіля ти знаєш арамейську мову?
— Від неї, — кивнула дівчинка убік Марії. Та хапливо пояснила:
— Я лише говорила, а вона запам'ятовувала. У неї великий дар пам'яті. А може... — замислилася, — може, то святий дар любити людей.
Апостол м'яв у руках шкіряного паса з різьбленими витинанками вовків, злитих у поцілунку: згоджувався... дивувався? Сам не тямив... Для нього мова з'явилася і ожила нараз, з голосом першого стрічного поселянина Венедії. А до того вона таїлася у його снах і мареннях дивним знанням, прориваючись у снах далекими згуками, покликами, відлунням дивних пісень. Це оселилося у ньому з часу появи воскреслого Ісуса перед його учнями у Єрусалимі. Вони уже знали, що Він повернувся. Тулилися один до одного, молилися і чекали. Було передчуття, що Він знову прийде.
Що се? Гроза? Тільки на деревах не схитнувся жоден листочок. Страшна буря пронизала його до кісток, але пір'їна на столі не схитнулася. Погас світильник чи просто померк перед грізним світлом, яке розкололо все єство, бурхнуло всередині ярим полум'я, виполюючи і випалюючи все земне, мізерне, плотське, всі дрібні помисли і думки, всі ниці поривання. Як Він говорив?