— Не поспішай, братику, — стурбовано клопотався Іломер, припадаючи до обраненого коня і обмацуючи боки. Скоро стало ясно, що кістки у того залишилися цілими, глибокі рани Іломер обмив і присипав попелом з вогнища, яке розвів на згірку, із густої гриви і хвоста вичесав реп'яхи і липкі кавалки бруду. Коник спав і знеможений хлопець також звалився побіч кінської спини просто на траву, щоб, коли прокинутися, застати лише вервечку слідів від копит.
— Ах ти зраднику, — спаленів хлопець, — чекай, доберуся до тебе та всі боки обламаю.
На сердитий голос із-за листв'яного хмаровиння палого дерева поволі висунувся чорний коник. Видно було, що сила до нього ще не повернулася, але очища вже палахкотіли живим блиском. Іломер простягнув до нього руку, та коник тут же відскочив. Хлопець повернувся спиною, косуючи на довгогривого красеня, той побрів на ним. Іломер засміявся: невелика слава приборкати ослаблого огира. Ось затягнуться рани, зміцніють моцаки, тоді й побачимо, хто кого.
Коник одужував швидко. Спершу Іломер рвав духмяні трави і приносив до свого нового друга. Потім уже сам звеселілий кінь вів Іломера на буявіючі галяви понад Рай-річкою і там завзято викачувався у цілющих росах. Кінь і людина сторожко придивлялися один до одного, принюхувалися. О третій день постали один супроти одного, завзяті, уперті, гарячі. Іломеру не терпілося скочити на могутню лискучу спину і, занурившись у буйну гриву, помірятися силою з полуденним вітром. Кінь також ловив чуткими ніздрями далекі запахи і марив вільним летом, та щось не відпускало його від чорнявого, верткого рятівника. Отож годинами кружляли вони один біля одного все вужчими колами, які колись врешті-решт мали-таки зійтися. Іломер ліг навзнак на теплу землю і приплющив очі. Кінь, схропуючи, бив могутніми копитами неподалік. Йому нетерпеливилося. Дрижаки пробігали боками, скидалася смолиста грива. Пару разів присів, приміряючись до бігу. Підійшов ближче до лежачого хлопця. Той мирно сопів. Заспокоєний гривань підібрався ще ближче, і нараз вмах Іломер опинився на широкій спині. Знетямлений від образи кінь здибився, захропів, заметався. Гучне іржання відлунило далеким степом. Під Іломером гойднулася земля, і попливло круговерттю небо. Минула мить, а хлопець все ще був на коні, друга, третя... Кінь кинувся на землю почав викачуватися, хлопець вивіркою викручувався від ударів. Герць людини і коня почався.
Сонце уже високо піднялося над видноколом, а чорний могутній кінь все ще вистрибував, струшуючи з себе нечеканого верхівня. Не той коник, скоро збагнув Іломер, аби поступитися людині. Не та вдача. П'ястуки затерпли, розтрушене тіло нестерпно боліло. Крізь хропіння коня й перестуки копит здалеку пробилися людські голоси. Їх помітили степовики. Швидко наближалися бородаті комонники, розмахуючи мечами й погрозливо гукаючи. Кінь під вершником крутнувся чортом та нараз завмер й нашорошив вуха.
— Тихо, Вогнику, — прошепотів, припавши до спини, Іломер, — Ховаймося. Рятуймося, брате.
Той з місця рушив у галоп. У вуха Іломерові вдарив вітер. Під ноги упала і полетіла земля. Шалена скачка тривала недовго. Занурившись у вербові зарості, кінь зупинився. Прислухалися. Десь далеко під копитами гудів Дикий Степ, гудів і затихав. Пронесло. Кінь слухняно стояв під твердою рукою господаря і гордовито косував темним оком: дужий господар, та пропаде без нього. А він таки не підкорений. Не покірним безсловесним робом він буде для свого рятівника, а дружкою, братом, який сам вибрав свою долю.
Венедії вони досягнуть швидко. Радістю спалахнуть обличчя молодих венедів. З розкритими обіймами кинуться до свого ватага Лебідь і Корінь і тут же відступлять, налякані звіроподібним виглядом велетенського скакуна. Виступить назустріч із яворових сінечок вихудлий, раптово постарілий Овсій. Розводитиме руками, розповідаючи про пошуки Гора, тяжко підшукуватиме слова для заспокоєння, але Іломер різко його обірве:
— Я не дитина, володарю, а ти мені не нянька. Та й не поможуть мені твої слова. Хочу бачити ускока мертвим.
Після короткого перепочинку на своєму скаженому воронові помчить у ліс.
Грізно палахкотітиме Ясновид.
Пильно вдивлятиметься йому услід богиня Наві. Засохла кров на жертовнику вицвітатиме, та все ж ядучі краплі ще виднітимуться на камені.
Сумно розводитиме дерев'яними руками хрест посеред поганського капища Венедії.
Глава 19 ДАРА
Апостол нарешті вибереться відвідати Марію, яка давно не з'являлася у світлиці вождя. Міг бачити її тільки біля
Священного дуба під час своїх вечірніх проповідей. Апостол Андрій дивувався. У висхлій шкробі, завжди незрушній і мовчазній, проходила якась дивовижна зміна. Вона, як заведено, одягалася у чорну туніку, прикриту чорним плащем, але очі почали оживати, в їх глибині проскакували тихі й теплі світлячки. Апостол впродовж багатьох літ сподівався і молився за це, але його вразило, що Марія почала оживати саме тут, на диких землях, серед незнайомих людей, з якими не могла навіть перемовитися, тому що не знала Слова — так називали свою співучу мову венеди.
Апостол ішов до Марії, яка забилася, як йому повідали, у маленьку хижку на бічній вуличці Венедії, поспішав, прагнучи діткнутися чуда — великого чуда відродження людської душі. Але він не сподівався того, що побачив у низенькій ліплянці, що причаїлася неподалік земляного валу. Привів його туди невідлучний Янек — біла голова.
Марія сиділа за дерев'яними кроснами і пряла. Крутилося дерев'яне колесо. Соталися різнобарвні ниті.
Довге, вибілене сріблястою памороззю волосся було скріплене шкіряним начільником, як зазвичай у венедів.
Побіч сиділа, вочевидь просто на долівці, тому що русява голівка ледь сягала пояса Марії, юна дівчинка. Вони одночасно повернули голови до нього.
Пильно приглядаючись до життя чудного племени, яке здебільшого вирувало біля терема вождя та навколо Священного дуба, Апостол, звісно, не міг би не зауважити це точене геніальним різцем підборіддя, крилаті брови, гордовиті губи, цей дивний сплет гармонії й ніжности. І водночас гіркої, трагічної, але певної у собі душі, що сягла найвищого розвою. Десь він уже бачив це прекрасне обличчя, гордовитий трепетний профіль. Апостол зі страхом відганяв підступаюче видіння: такого не могло бути, се безумство, мана! Але... Ця сяйлива венедка мала достоту таке ж обличчя, такі очі, як інша жінка, яка ще донедавна жила у далекій Іудеї.