Уже самий вигляд інших юнаків та їхніх подруг збуджував у Клайді пристрасні бажання, придушені і бентежні. І тоді уява змальовувала йому іншу картину: якби тільки доля була' прихильніша до нього, якби він народився в іншій родині, тепер він плив би в байдарці озером Скрун, чи Рекет, або Чемплейн з якою-небудь дівчиною вроді Сондри Фінчлі і милувався красивішими берегами. І хіба він не міг би їздити верхи, грати в теніс, танцювати вечорами, роз'їжджати скрізь із Сондрою потужною швидкохідною машиною. Він почував себе таким знехтуваним і самітним, що не знаходив спокою; навколишнє краяло йому серце: Клайдові здавалося, що тут, куди не поглянь, скрізь кохання, романтика, розкоші. Що ж робити? Куди подітися? Не може ж він вічно жити в самітності. Він дуже нещасний. Його думки і пам'ять зверталися до минулого, до небагатьох щасливих веселих днів, які він перебув у Канзас-Сіті перед цим страшним нещастям… Він згадував Ретерера, Хегланда, Хігбі, Тіну Когель, Гортензію, сестру Ретерера Луїзу, словом, ту веселу компанію, з якою він починав приятелювати якраз перед катастрофою. А потім перед ним поставали Діллард, Ріта, Зелла, — їхнє товариство, звичайно, було кращим від його теперішньої самітності. А що коли Гріфітси більше нічого для нього не зроблять? Невже він приїхав сюди тільки для того, щоб Гілберт глумився з нього? Невже діти його багатого дядька і все це блискуче товариство завжди відштовхуватимуть та ігноруватимуть його? З тисяч ознак він виразно бачив, яке благополучне, безтурботне і, звичайно, щасливе життя в цих людей. Навіть тепер, у цей мертвий сезон, місцеві газети майже чи не щодня повідомляють про те, як вони веселяться, роз'їжджають по найкращих мальовничих місцях… Іноді хто-небудь з них ненадовго заїжджав у місто — і тоді веселу компанію світської молоді можна було побачити біля входу в готель "Лікург" або перед одним з чудових особняків на Уікігі авеню.
У ті дні, коли батько чи син Гріфітси бували в місті, біля під'їзду головної контори зупинялися їхні дорогі розкішні машини. Гілберт і Семюел з'являлися в розкішних літніх костюмах і в супроводі вищих службовців фірми робили урочистий, немовби королівський обхід величезного підприємства, вислухуючи доповіді і роблячи свої зауваження. А от він, двоюрідний брат цього самого Гілберта, племінник знаменитого Семюела, залишений на самого себе просто через те, — це зрозуміло тепер, — що він недосить хороший для них. Його батько не такий здібний ділок, як цей важний дядько, мати (бережи її боже!) не така світська дама, як холодна, гордовита, байдужа тітка. Чи не краще кинути все це? Кінець кінцем, він, мабуть, вчинив дурницю, приїхавши сюди. Може, його багаті родичі зовсім і не мають наміру більше допомагати йому?
Самітність, образа і розчарування змушували його мріяти вже не про Гріфітсів та їхнє товариство (з особливо жагучим хвилюванням він завжди згадував про цю красуню Сондру Фінчлі), а про Роберту і про те середовище, яке оточувало його тут так само, як її. Звичайно, Роберта просто бідна робітниця, але вона таки набагато привабливіша від усіх інших дівчат, яких він щодня бачить на фабриці.
Як несправедливо і безглуздо з боку Гріфітсів вимагати, щоб людина в Клайдовім становищі не знайомилася з такими дівчатами, як, примірно, Роберта, тільки тому, що вона працює на фабриці! Через цю заборону він не може навіть здружитися з нею, з'їздити вдвох куди-небудь на озеро чи піти до неї в гості. І в той же час він не може зав'язати інших, більш підхожих знайомств, бо не має грошей і ні з ким не зустрічається. А Роберта така гарна, невимовно чарівна… Він уявляв собі її за роботою — швидкі, граціозні рухи її точених рук, шовкову шкіру її обличчя, сяючі очі, коли вона посміхається йому. Його знову охопило почуття, яке тепер завжди володіло ним на фабриці. Нехай ця дівчина бідна і їй, на нещастя, довелося стати звичайною робітницею, — він почував, що був би дуже щасливий з нею, але тільки з однією умовою: щоб не треба було з нею одружуватися. Щодо шлюбу честолюбний Клайд був наче під гіпнозом: він одружиться тільки з дівчиною з кола Гріфітсів! І все ж він палко поривався до Роберти. Якби тільки він міг наважитися… Якби поговорити з нею, проводити якось додому після роботи, привезти сюди, на озеро, в суботу чи неділю, покатати їі на човні,— просто, щоб відпочити і помріяти разом.
Байдарка Клайда обгинала мис, що поріс деревами й чагарником і приховував невелику бухточку, — тут була безліч водяних лілій, їх широке латаття лежало на гладіні озера. На березі стояла дівчина і дивилася на квіти. Вона була без капелюха і, прикриваючи рукою очі,— сонце світило їй просто в обличчя, — дивилася вниз на воду. Губи її трохи відкрилися від гримаски легкого здивування. Вона здалася Клайдові дуже гарненькою і, облишивши гребти, він почав дивитися на неї. Рукави її світлоголубої блузки доходили тільки до ліктів; темносиня спідниця облягала струнку постать. Невже це Роберта? Ні, не може бути! Так, це вона!
І, не встигнувши навіть подумати про те, що він робить, Клайд опинився зовсім поруч неї, за якихось двадцять футів від берега; він дивився на неї, весь сяючи, з виглядом людини, чиї думки несподівано, перевершивши всі мрії, стали очевидністю. І неначеб він сам був чудесним видивом, що раптово виникло з небуття, витвором напруженої уяви, втіленим у живу форму, — вона теж стояла і непорушно дивилася на нього, мимоволі посміхаючись тією чарівною посмішкою, яка завжди з'являлася на її губах у хвилини радісного збудження.
— Як, міс Олден! Невже це ви? — гукнув він. — Я не був певний. Ніяк не міг звідти розгледіти, чи ви це?
— Авжеж, я, — засміялася вона, здивована і трошечки розгублена.
Вона була рада бачити його, — це було виразно помітно, — хоч у першу мить вона злегка стримувала свою радість, — і проте відразу стривожилася, передбачаючи, скільки ускладнень може спричинити ця зустріч. Зав'яжеться знайомство, може й дружба, і їй зовсім не хочеться більше опиратися цьому, — нехай люди думають про неї що завгодно. Та все-таки тут з нею подруга, Грейс Марр. Чи треба казати Грейс про Клайда і про те, як він подобається їй, Роберті? Все це хвилювало її. І все-таки вона не могла вгамувати радісну посмішку і дивилася на нього відкрито й привітно. Вона стільки думала, стільки мріяла про нього, — це були мирні, скромні і радісні мрії. І от він тут! Що могло бути невиннішим, ніж його чи її присутність на цьому озері?