— Так, я знаю, — відповів Клайд: адже два місяці вони з Белке-пом і Джефсснсм обговорювали це питання. — Але єдине рішення, про яке мені відомо (він щосили намагався здаватися щирим і говорити переконливо), — це рішення, яке я пропонував їй знову й знову.
— Яке ж саме?
— Та от, щоб вона виїхала, найняла де-небудь кімнату і дала мені можливість допомагати їй, а я час від часу відвідував би її.
— Е, ні, ви щось не те говорите, — навмисне заперечив Джефсон. — Не може бути, щоб вона це мала на увазі. В одному з листів вона каже, що розуміє, як вам важко буде поїхати і залишатися з нею так довго, — поки вона не одужає,— але що тут нічим не можна зарадити.
— Так, я знаю, — відповів Клайд швидко і точно, як кому було наказано. — Але це був її план, а не мій. Вона весь час повторювала, що хоче цього і що так мені й доведеться зробити. Кілька раз вона говорила про це по телефону, і я, може, відповідав: "Добре, добре", але зовсім не в тому розумінні, що я цілком згоден з нею, а прссто — що ми поговоримо ще про це пізніше.
— Зрозуміло. Отже, ви думаєте, що вона мала на увазі одно, а ви інше?
— Я знаю тільки, що я ніколи не погоджувався з нею в цьсму. Тобто я весь час просив її почекати ще трохи і нічого не розпочинати, поки я не зберу достатню суму грошей; я сподівався приїхати і обговорити все з нею ще раз і умовити її, щоб вона виїхала, — так, як я пропонував.
— Ну, а якби вона не погодилась на це, тоді що?
— Тоді я мав розповісти їй про міс X і просити, щоб вона відпустила мене.
— А якби вона все-таки наполягала?
— Ну, тоді я, мабуть, утік би… але мені навіть і думати про це не хотілось.
— Вам, звичайно, відомо, Клайд, що дехто з присутніх гадає, ніби приблизно в цей час у вашій свідомості зародився злочинний план: сховатися під чужим ім'ям, заманити її на одно з безлюдних озер в Адірондакських горах і холоднокровно убити або потопити, щоб вільно, без перешкод одружитися з міс X. Так от, чи правда це? Скажіть присяжним — так чи ні?
— Ні! Ні! Ніколи я не думав убивати ні її, ні кого-небудь іншого, — справді трагічно запротестував Клайд, стискаючи поруччя свого крісла і прагнучи, як його вчили, щоб ці слова прозвучали якнайбільш схвильовано і виразно.
Він трохи підвівся і всіляко намагався здаватися твердо впевненим у собі і викликати довіру, хоч в цю хвилину він весь був сповнений жахливого усвідомлення того, що саме таким і був його задум… і це усвідомлення, кричуще, тяжке, відбирало у нього всі сили. Погляди всього залу були прикуті до нього. Погляди судді, і присяжних, і Мейсона, і всіх журналістів. І знову на лобі його виступив холодний піт. Він нервово облизав свої тонкі губи і з зусиллям ковтнув, бо в горлі у нього пересохло.
І от крок за кроком, починаючи з перших листів Роберти після її приїзду до батьків і кінчаючи листом, в якому вона вимагала, щоб Клайд приїхав по неї, погрожуючи в противному разі повернутися в Лікург і викрити його, Джефсон розібрав усі стадії "передбачуваного:" зловмисного заміру і злочину, всіляко намагаючись применшити і остаточно спростувати все, що свідчило проти Клайда.
Вважають підозрілим, що Клайд не писав Роберті. Але ж він боявся ускладнень через родичів, через свою роботу, через усе на світі. Те саме стосується і зустрічі у Фонді, про яку він умовився з Робертою. Тоді у нього не було ніякого плану поїздки в якесь певне місце. Була тільки невиразна думка зустрітися з нею де-небудь — де прийдеться — і по можливості переконати її розлучитися з ним. Але настав липень, а його плани все ще були дуже непевні, і тут йому спало на думку, що вони можуть поїхати куди-небудь за місто, в недорогу дачну місцевість. І в Утіці сама Роберта запропонувала поїхати на яке-небудь з північних озер. Там, у гостиниці, а зовсім не на вокзалі, він дістав кілька карт і путівників (сказати правду, згубне твердження, бо у Мейсона був один з цих путівників з печаткою готелю "Лікург" на обгортці — печаткою, якої Клайд свого часу не помітив, і Мейсон подумав про це, слухаючи його свідчення). Клайд поїхав з Лікурга потихеньку, з далекої околиці,— що ж, безперечно, він хотів зберегти в таємниці свою поїздку з Робертою, але тільки для того, щоб уникнути всяких пересудів. Саме цим пояснюється те, що вони їхали в різних вагонах, записались як "містер і місіс Голден" та інше, — ціла серія хитрувань і викрутів, для того, щоб лишитися непоміченими. А ті два капелюхи, — просто старий забруднився і, побачивши підхожий, він купив ще один. І потім, загубивши капелюх під час катастрофи, він, природно, надів другий. Зрозуміло, у нього був при собі фотографічний апарат, і це вірно, що він брав його з собою до Кренстонів, коли гостював у них в перший раз, вісімнадцятого червня. І він спочатку відмовлявся від цієї власності через одну-єдину причину: через побоювання, що його причетність до суто випадкової смерті Роберти зрозуміють хибно і йому важко буде виправдатись. Його помилково обвинуватили в убивстві з першої ж хвилини арешту в лісі,— а він і без того був наляканий усім, що трапилось під час цієї злополучної поїздки, і не мав оборонця і нікого, хто замовив би за нього хоч слівце; він вирішив, що найкраще взагалі нічого не говорити, і тому тоді просто все заперечував. Та коли йому дали оборонців, він зразу розповів їм справжню історію того, що сталося.
Те саме було і із зниклим костюмом: він був мокрий і брудний, тому Клайд ще в лісі зв'язав його в клунок і, добравшись до Кренстонів, засунув кудись серед каміння, сподіваючись пізніше дістати його і віддати в чистку. Познайомившись з м-рами Белнепом і Джефсоном, він зразу сказав їм про це; костюм дістали, почистили і повернули йому.
— А тепер, Клайд, розкажіть нам про свої плани і про цю поїздку на озеро.
І тут — точнісінько так, як свого часу Джефсон викладав це Бел-непу, — прослухали розповідь про поїздку Клайда і Роберти в Утіку і потім на озеро Грасс. Ніякого плану дій не було. В найгіршому разі Клайд збирався розповісти Роберті про свою безмежну любов до міс X і, звертаючись до її розуму і серця, благати, щоб вона відпустила його; при цьому він запропонував би всіма силами допомагати і підтримувати її. Якби вона відмовилась, він пішов би на повний розрив з нею; він ладен був, коли це потрібно, кинути все і виїхати з Лі-курга.