Говорячи це, суддя з свого підвищення суворо подивився на обох. І зразу Джефсон відповів дуже чемним і вкрадливим тоном:
— Якщо так, ваша честь, я приношу свої пробачення вам, панові прокурору і панам присяжним. Нападки прокурора на обвинуваченого здались мені надто несправедливими і недоречними, от і все.
— Не слід звертати на це увагу, — промовив Оберуолцер.
— Якщо так, ваша честь, я приношу свої пробачення вам і панові оборонцю. Може, я трохи погарячився. Та й підсудному теж, — насмішкувато додав Мейсон, глянувши спочатку в гнівні й непохитні очі судді Оберуолцера, а потім в очі Клайда, який зразу здригнувся і повернув голову вбік.
— Продовжуйте, — сердито пробурчав Оберуолцер.
— Отже, Клайд, — знову почав Джефсон, так спокійно, ніби викликати всю цю бурю означало для нього не більше, ніж чиркнути сірником, — ви сказали, що ваша платня становила двадцять п'ять доларів на тиждень і що у вас були всякі витрати. І ви не зуміли на той час відкласти трохи грошей про чорний день?
— Ні, сер… дуже мало… майже нічого
— Так. Ну, а коли б лікар, до якого звернулась міс Олден, погодився б допомогти їй за плату, скажемо, в сто доларів, — ви могли б заплатити стільки?
— Ні, сер… тобто не зразу.
— Вам невідомо, чи були у неї які-небудь свої гроші?
— Наскільки я знаю, не було, сер.
— Як же ви сподівались їй допомогти?
— Бачите, я думав, що коли вона або я знайдемо лікаря і він погодиться ждати, я, може, відкладаючи потроху, розплачусь з ним у розстрочку.
— Зрозуміло. І ви щиро хотіли так зробити?
— Так, сер, звичайно.
— І ви говорили їй про це?
— Так, сер. Вона це знала.
— Але ні вам, ні їй не вдалося знайти лікаря, який допоміг би їй, — а що далі? Що ви тоді зробили?
— Тоді вона захотіла, щоб я з нею одружився.
— Негайно?
— Так, сер, негайно.
— Що ж ви на це відповіли?
— Я сказав їй, що ніяк не можу зразу одружитись. У мене для цього не було грошей. І крім того, якби ми одружились і нікуди не виїхали, принаймні доти, поки народиться дитина, всі дізналися б про наші відносини і я втратив би службу. Та й вона так само.
— Чому ж?
— А мої родичі? Мені здається, вони не захотіли б залишити мене на фабриці, та і її теж.
— Зрозуміло. Вони вважали б, що ви обидва непридатні для цієї роботи.
— У всякому разі так я думав, — відповів Клайд.
— А далі що?
— Справа в тому, що якби я і хотів поїхати з нею і повінчатися, — у мене не було для цього грошей і у неї теж. Мені довелося б спершу відмовитись від свого місця і підшукати де-небудь інше, а вже потім вона могла б приїхати до мене. Крім того, я знав, що ніде не зможу заробляти стільки, скільки тут.
— А служба в готелі? Ви не могли повернутися до цієї роботи?
— Та, може… якби в мене були які-небудь рекомендації. Але я не хотів повертатися до цього.
— Чому ж?
— Мені не хотілося більше займатися цим… не подобався такий спосіб життя.
— Але ж ви не думаєте цим сказати, що взагалі не хотіли нічого робити? Хіба такі були ваші наміри?
— Ні, сер. Зовсім ні. Я їй зразу сказав, що коли вона поїде на деякий час, — до народження дитини, — і дасть мені змогу залишитися в Лікурзі, то я постараюся жити скромніше і посилатиму їй усе, що зекономлю, поки вона не зможе знову заробляти сама.
— Але ви не думали одружитися з нею?
— Ні, сер, тоді я не мав у собі досить сил це зробити.
— Що вона вам на це відповіла?
— Вона не погодилась. Вона сказала, що не може і не хоче залишатися в такому становищі і що я мушу з нею повінчатися.
— Зрозуміло. Тут-таки, одразу?
— Ну, так… у всякому разі якнайшвидше. Почекати трохи вона погоджувалась, але поїхати — нізащо, якщо тільки я не одружуся з нею.
— Ви їй сказали, що більше не любите її?
— Так, майже… так, сер.
— Що значить "майже"?
— Я сказав, що… що я не хочу одружитися. І потім, вона знала, що я вже не люблю її. Вона сама це говорила.
— Вона вам це говорила? В той час?
— Так, сер, кілька разів.
— Що ж, це вірно. Це було і в усіх її листах, які тут зачитувалися. Але що ви зробили, коли вона так рішуче відмовилась поїхати?
— Я не знав, що робити… Але я думав, може, я умовлю її поїхати на деякий час додому, а сам постараюся зібрати грошей і… може… коли вона буде вдома… і зрозуміє, що я дуже не хочу з нею одружитися… (Клайд запнувся і замовк. Прикро було брехати.)
— Так, продовжуйте. І пам'ятайте: правда, хоч би як ви її соромилися, завжди краща за брехню.
— Я думав, може, тоді, коли вона ще більше налякається і стане вже не такою незговірливою…
— А самі ви не боялися?
— Так, сер, боявся.
— Гаразд, продовжуйте.
— Так от… я думав так… може, якщо я запропоную їй усі гроші, скільки зумію до того часу зібрати… розумієте, я хотів спробувати ще і позичити в кого-небудь… тоді, може, вона погодиться поїхати і не змусить мене вінчатися з нею… просто оселиться де-небудь в іншому місті, а я допомагатиму їй.
— Зрозуміло. Але вона не погодилася на це?
— Ні… Тобто на те, щоб не вінчатися… Але вона погодилась поїхати на місяць додому. Я тільки не міг умовити її, щоб вона відмовилась від мене.
— Ви казали їй тоді або коли-небудь раніше чи пізніше, що приїдете і повінчаєтеся з нею?
— Ні, сер… Ніколи не казав.
— А що ж саме ви їй сказали?
— Сказав, що… тільки-но добуду грошей… — від хвилювання і сорому Клайд почав заїкатися—…приблизно через місяць я приїду по неї, і ми поїдемо куди-небудь на якийсь час, поки… поки… ну, поки все це не кінчиться.
— Але ви не сказали їй, що одружитеся з нею?
— Ні, сер. Не казав.
— Але вона, звичайно, хотіла цього?
— Так, сер.
— Ви не вважали тоді, що вона може примусити вас? Тобто що вам проти волі доведеться одружитися з нею?
— Ні, сер, я цього не думав. Я б старався з усіх сил, щоб так ке сталось. У мене був план: я хотів ждати якнайдовше і зібрати якнайбільше грошей, а потім відмовитися від шлюбу, віддати їй усі гроші і надалі допомагати їй усім, чим зможу.
— Але вам відомо, — тут Джефсон заговорив дуже лагідно і дипломатично, — що от у цих листах, які писала вам міс Олден (він дотягнувся до стола прокурора, взяв пачку оригіналів листів Роберти і урочисто зважив їх на долоні), є різні згадки про якесь рішення, яке було у вас обох зв'язане з цією поїздкою, — принаймні вона, очевидно, так вважала. Так от, що ж це було за рішення? Якщо я правильно пригадую, вона впевнено пише: "у нас усе вирішено".