— Ну от, я так і думав, — провадив далі Белнеп підбадьорливо, дуже задоволений ефектом, який він пояснив виключно своєю чарівливістю. — Отак воно краще. Я знаю, ми з вами порозуміємось. Я це почуваю. Ви можете говорити зі мною так само вільно і довірливо, як з власною матір'ю. І вам нема чого боятись, що хоч одно сказане мені слово дійде ще до чиїхось вух, якщо ви самі цього ке захочете, розумієте? Адже я буду вашим оборонцем, Клайд, якщо ви згодні, а ви будете моїм клієнтом. Ми з вами сядемо вдвох завтра або коли хочете, і ви розкажете мені все, що, на вашу думку, мені слід знати, а я скажу вам, що саме, на мою думку, слід мені знати і чи зможу я вам допомогти. І я маю намір довести вам, що, так або інакше допомагаючи мені, ви допоможете самі собі. Зрозуміло? І, чорт забери, я зроблю все, що тільки в моїх силах, щоб витягти вас із цієї історії. Ну, що ви на це скажете?
Він усміхнувся підбадьорливо і співчутливо, навіть тепло. І Клайд, уперше за час свого перебування тут, відчув, що знайшовся хтось, кому він може довіритися без риску, і вже думав, що, може, найкраще — розповісти цій людині все, геть усе… Він не міг би сказати — чому, але Белнеп йому подобався. Клайд зразу, хоч і неясно, відчув, що ця людина розуміє його і, може, навіть поставиться до нього співчутливо, якщо дізнається про все або майже про все. Белнеп роз'яснив Клайдові, як його ворогові — Мейсону — хочеться неодмінно добитись засудження і як, коли тільки він, Белнеп, складе прийнятний план оборони, він, напевно, зможе відволікти розгляд справи, а на той час цей тип перестане бути прокурором. І Клайд заявив: якщо м-р Белнеп дасть йому ніч на обміркування, то завтра або в який завгодно час, коли м-р Белнеп схоче прийти знову, він розповість йому все.
А на другий день Белнеп сидів на стільці навпроти Клайда, гриз плитку шоколаду і слухав, а Клайд, сидячи на залізній койці, викладав свою історію, — всі подробиці свого життя з часу приїзду в Лі-кург: про те, як і чому він приїхав сюди, про вбиту дитину в Кан-зас-Сіті (але він не сказав про газетну вирізку, забувши, що зберіг її); про зустріч з Робертою, про свій жагучий потяг до неї, про її вагітність і про те, як він старався виручити її з біди, — і далі про те, як вона погрожувала виказати його, і тут йому потрапила на очі та замітка в газеті,— і він, нарешті, в безмірному розпачі і страху, спробував зробити те саме. Але сам він ніколи не додумався б до такого, — м-р Белнеп мусить це зрозуміти. І він же не вбив її. Ні, не вбив. Хоч би там що думав м-р Белнеп, але в цьому він повинен йому повірити. Він зовсім не хотів її ударити. Ні, ні, ні! Це нещасний випадок. У нього був фотографічний апарат, — і штатив, знайдений Мейсоном, це, звичайно, його штатив. Він сховав його під поваленим деревом, після того як ненавмисне ударив Роберту апаратом, і потім бачив, як апарат потонув, — без сумніву, він і зараз лежить на дні разом з плівкою, де зняті сам Клайд і Роберта, якщо тільки плівка не розмокла у воді. Але він ударив її ненавмисне. Ні! Він не хотів цього. Вона потяглась до нього, і він штовхнув її, але це вийшло випадково. Човен перекинувся… І далі Клайд постарався щонайточніше описати, як перед цим він ніби заціпенів, був у якомусь остовпінні, бо, зайшовши так далеко, не міг дійти до кінця.
Однак Белнепа кінець кінцем і самого втомила і збентежила ця дивна розповідь; він розумів, що все це просто неможливо пояснити звичайному складові присяжних у тутешній глушині,— не кажучи вже про те, щоб переконати їх у невинності таких страшних і жорстоких планів і вчинків. Нарешті, стомлений, розгублений і здивований, він підвівся і поклав руки на плечі Клайдові.
— Ну, от що, Клайд, — сказав він. — Я думаю, на сьогодні досить. Я розумію, чого ви зазнали і як усе це сталось, і бачу, як ви стомились. Я дуже радий, що ви змогли розповісти мені все по щирості,— я ж знаю, це вам було нелегко. Але зараз, на мою думку, вам не слід більше говорити. Ми ще матимемо час, а тепер я повинен дещо уладнати. Завтра або післязавтра ми з вами обговоримо подробиці цієї справи. Лягайте-но зараз спати і відпочиньте. Вам потрібні будуть сили для тієї роботи, яку нам з вами незабаром доведеться провести. А поки що не хвилюйтесь, це зовсім ні до чого, зрозуміло? Я вас витягну з цієї історії,— вірніше, ми вдвох — мій компаньйон і я. Коли-небудь я приведу його до вас. Він вам теж сподобається. Але я хочу, щоб ви подумали над двома умовами і твердо їх додержали. По-перше, нікому не дозволяйте нічим залякати себе і пам'ятайте, що я або мій колега будемо принаймні один раз на день відвідувати вас, і коли вам треба буде що-небудь сказати або спитати, ви завжди зможете поговорити про це з нами. І, по-друге, ні з ким ні про що не розмовляйте — ні з Мейсоном, ні з шерифом, ні з тюремниками — ні з ким, якщо тільки я вам не скажу, що це потрібно. Ні з ким, — чуєте! І головне — не плачте більше. Тому що, хоч би ви були чисті, як ангел, або чорні, як сам диявол, найгірше, що ви можете зробити, — це плакати перед ким-небудь. Ні публіка, ні тюремники цього не розуміють; вони вважають, що сльози означають завжди слабість або визнання провини. А мені не хотілося б, щоб вони думали про вас щось таке, особливо тепер, коли я знаю, що ви справді не винуваті. Тепер я знаю це. Я вірю в це, зрозуміло? Отже не вішайте носа перед Мейсоном та іншими.
Справді, я хотів би, щоб ви надалі почали потрошку сміятись або хоч усміхатись. Будьте веселіші, коли здоровкаєтеся з ними з усіма. Знаєте, у юристів є старе прислів'я, що свідомість власної невинуватості надає людині спокою. Пам'ятайте, що ви не винуваті, і не дивіться як винуватий. Не сидіть з таким виглядом, неначе ви втратили останнього друга, — нічого такого не сталось. З вами я і мій колега— містер Джефсон. Через день-два я приведу його до вас. Ставтесь до нього так само, як до мене. Можете йому довіритись: він у деяких відношеннях навіть уміліший законник, ніж я. Завтра я принесу вам парочку книг, журнали, газети, — почитайте, подивіться ілюстрації. Це вас відверне від тривожних думок.