Коли я повернулася до своїх родичів, виявилося, що вони зовсім не помітили моєї відсутності і не здогадувалися про мою мандрівку до країни чудес.
* * *
Відвідини Парк Корнер завжди були чудовими. Вже на початку була приємна мандрівка звивистими тринадцятьма милями через пагорби, гай, ріки і вздовж берегів. Доводилось перетинати багато мостів, два з них були перекидними. Я завжди страшенно боялася перекидних мостів, — та й досі боюсь. Коли коні йдуть по мості, я в глибині душі завмираю від страху, аж доки щасливо переправлюся.
Дім дядька Джона Кемпбела був великим, білим і потопав у садах. Колись тут жило троє моїх веселих кузенів, що вибігали з вітаннями та втягали мене у свій сміх. Самі стіни цього будинку просякли духом добрих часів. А ще була славна стара комора, завжди повна ласощів, куди ми мали звичку гуртом прокрадатися перед сном і грішно з'їдати смаколики, видаючи звуки бунту і радощів.
Є там один старий гвинт, що стирчить зі стіни на сходовому майданчику і завжди змушує мене виразно розуміти, що я й справді виросла. Коли я відвідувала Парк Корнер на світанку мого свідомого життя, гвинт був на рівні мого носа! Нині він сягає моїх колін. Я мірялася при ньому щоразу, коли до нього підходила.
* * *
Я страшенно любила рибалити і збирати ягоди. Ми рибалили у лісових струмках, використовуючи безсмертний гачок та жилку, з "черваками" для принади. Загалом, я вміла й сама насадити свого черв'яка, але витрачала на це дуже багато нервової енергії. Проте мені вдавалося піймати рибу. Пам'ятаю гостру гордість, яку я відчула одного прекрасного дня, піймавши досить велику форель, таку саму завбільшки, як ту, що її дехто з дорослих ловив у ставку. Велл і Дейв були зі мною і я усвідомила, що принаймні на п'ять відсотків виросла у їхніх очах. Дівчинку, яка піймала форель, не можна було зневажати.
Ми збирали ягоди на пустків'ях і полях за лісом, йдучи туди лісовими доріжками, зарослими пахучими дзвіночками, пронизаними сонячним світлом і тінями, по килимах моху, де ми бачили лисиць і кроликів у їхніх домівках. Ніколи я не чула нічого солодшого, ніж свист вільшанок у кленових лісах довкола цих полів, при заході сонця.
Ходити через ліс гуртом було дуже приємно, але геть інша річ — йти тудою поодинці. За милю від нас жила сім'я, що тримала магазинчик, де продавали чай, цукор та інше. Мене часто посилали купити там дещо для дому, і я ніколи не забуду, який страх я перетерпіла, йдучи через ліс. Тієї лісової дороги було не більше чверті милі, але мені вона видавалася нескінченною.
Не можу пояснити, чому я так боялася. Я знала, що у лісі не було нікого, страшнішого за кроликів, або, як казали мені мудрі дорослі, "страшнішого за мене". Це був просто старий примітивний страх, успадкований від предків, які мали повні підстави боятися лісу. У мене ж це був сліпий безпричинний страх. І це при денному світлі, а вже йти через ці ліси після настання темряви було просто немислимо. Все-таки знаходилися люди, спроможні на таке. Молодий учитель, який мешкав у нас, схоже, не задумуючись, прогулювався там поночі. В моїх очах він був найбільшим героєм, що його коли-небудь бачив світ.
* * *
Я вже казала про час, коли пізнала фізичний біль. Мій перший досвід психічного болю і туги спіткав мене у дев'ять літ.
Я мала двох домашніх кошенят, Киця і Базю[32]. Киць вдався трохи занадто сумирним і рожевоносим, щоб задовольнити мене, зате Базя була наймилішим і "найсимпатичнішим" клубочком сірого смугастого хутра, яке я тільки бачила, — і я її гаряче любила.
Якось уранці я застала її, коли вона помирала від отрути. Ніколи не забуду свого горя, коли яскраві очі моєї маленької улюблениці заходили шкливом, а її маленькі лапки застигали. Хоч як я помудріла з віком, ніколи не сміялася зі свого пекучого жалю через цю маленьку смерть. Це було так реально, так символічно! Це вперше я пізнала смерть, вперше, відколи я навчилася любити, те, що я любила, назавжди мене покинуло. У цю мить прийшло до мене прокляття роду людського, "смерть увійшла у мій світ[33]", і я повернулася спиною до Едему дитинства, де все видавалося вічним. Я навіки була вигнана з нього полум'яним мечем цього гострого і незабутнього болю.
* * *
Ми були пресвітеріанами і щонеділі ходили до старої кавендішської пресвітеріанської церкви на голому пагорбі. Церква не була гарною ні ззовні, ні зсередини, але в очах прихожан її прикрашали роки спогадів та святобливих асоціацій. Наша лава містилася біля вікна, звідки було видно схил довгого західного пагорба, синій ставок, що тягся до закруглених дюн пляжу, і вузьку смужку блакитної Затоки.
У задній частині церкви був великий балкон. Я завжди прагнула сидіти там, передусім тому, що це було заборонено, а заборонений плід, безперечно, солодкий. Раз на рік, на Неділю Євхаристії[34], мені разом з іншими дівчатами дозволяли піти туди і я дуже з цього тішилася. Ми могли дивитися згори на все зібрання, яке у цей день цвіло найпишнішим цвітом нових капелюшків та суконь. Неділя Євхаристії була для нас тим самим, що Великдень для городян. Всі ми мали нові сукні або капелюшки, або ж, о щастя, і те, й інше!
Дуже боюся, що про обнови ми думали більше, ніж про церковну службу і про її вшановування. Служби тоді були дуже довгими і ми, малеча, почували велику втому та радше заздрили тим безвідповідальним прихожанам, які виходили, коли церковна громада співала: "То була ніч, коли мусили знати[35]". Недільна школа подобалася нам куди більше, ніж церковні служби. Я зберегла найсолодші спогади про години, проведені у тій старій церкві зі своїми друзями, з нашими Бібліями і листочками уроків, які ми тримали руками, вдягнутими у бавовняні рукавички. Щосуботи ввечері ми вивчали катехізис, Золоті Тексти[36] і переспіви. Я завжди насолоджувалася читанням переспівів, особливо тих, які мали рядки, що бриніли драматично.
"Лондонський Оглядач" у дуже прихильному відгуку на "Енн із Зелених Дахів" написав, що, можливо, я дещо пересадила із раннім розвитком Енн, заявивши, що одинадцятилітня дитина може оцінити драматичний ефект рядків:
"Погинув вражий супостат,