Але в моє серце змією заповз демон користолюбства. Я написала оповідання і відправила його у "Нью-Йорк Сан", бо довідалася, що там платять за статті, а "Нью-Йорк Сан" відіслав оповідання назад. Я здригнулася, як від ляпасу, але писала далі. Бачите, першим, останнім і середнім уроком, який я засвоїла, було: "Ніколи не здавайся"!
* * *
Наступного літа я повернулася на Острів Принца Едварда і провела наступну зиму в Парк Корнер, даючи уроки музики і складаючи вірші для "Патріота". Потім я ще рік навчалася у кавендішській школі, готуючись до вступних іспитів у Коледж Принца Валлійського. Наприкінці 1903 року виїхала до Шарлоттауну і відвідувала зимові курси для здобуття вчительського свідоцтва у Коледжі Принца Валлійського.
Постійно розсилала різні свої твори і отримувала їх назад. Але одного прекрасного дня у шарлоттаунській пошті я одержала тонкого листа з адресою американського журналу в кутку. То була коротка записка про прийом мого вірша "Тільки Вайолет". Як гонорар, редактор запропонував мені дві передплати на журнал. Одну я залишила собі, іншу комусь віддала, а ці журнали з їхніми поганенькими оповіданнячками були моєю першою винагородою, здобутою пером.
"Це початок, а я маю на думці йти далі", — записала я того року в своєму старому щоденнику. "Ох, цікаво мені, чи зможу я колись написати щось вартісне. Це моя найлюбіша мрія".
* * *
Закінчивши Коледж Принца Валлійського, я впродовж року працювала у школі в Байдфорді на Острові Принца Едварда. Багато написала і багато навчилася, але усі мої твори поверталися, окрім двох періодичних видань, редактори яких, вочевидь, думали, що літературна праця є сама собі нагородою і абсолютно вільна від грошових міркувань. Часто запитую себе, як я тоді не здалася, повністю зневірившись. Попервах я дуже вболівала, коли оповідання або вірш, над яким я стільки напрацювалася і намучилася, повертався назад у супроводі крижаної відмови. Я не могла стримати сльози розчарування, ховаючи бідні пожмакані рукописи у глибині моєї скрині. Але через деякий час я загартувалася і перестала так перейматися. Зціпила зуби і вирішила: "Я доб'юся успіху". Вірила в себе і боролася наодинці, таємно і беззвучно. У глибині душі, під тягарем зневіри і відмов, я знала, що одного дня "здобуду".
* * *
Восени 1895-го року я виїхала до Галіфаксу і провела там зиму, слухаючи вибраний курс англійської літератури в Далхавзі Коледжі[52]. Тої зими прийшов до мене "Світлий тиждень". В понеділок я одержала листа від "Золотої пори", філадельфійського дитячого журналу, з повідомленням про прийом короткого оповідання, яке я туди послала, і чеком на п'ять доларів. Це були перші мої гроші, зароблені літературною працею. Я їх не прогуляла і не витратила на потрібні мені черевики та рукавички. Пішла до міста і купила п'ять поетичних томиків, — Теннісона, Байрона, Мільтона, Вітьєра. Хотіла, щоб щось мені завжди нагадувало цей "здобуток".
У середу того ж тижня я виграла п'ять доларів у запропонованому "Галіфакською Вечірньою Поштою" конкурсі кращого допису на тему "Хто терплячіший, чоловіки чи жінки".
Мій допис мав віршовану форму, я склала його під час безсонної ночі і встала о третій, "короткій годині перед світанком", щоб його записати. В суботу "Друг Юнацтва" надіслав мені дванадцять доларів за вірш. Я почувалася переповненою достатком. Ніколи в житті, ні раніше, ні пізніше, я не була такою багатою!
* * *
Після моєї далхавзької зими я ще два роки вчителювала в школі. За ці два роки я написала безліч оповідань, переважно для видавництва Недільної школи та для дитячих журналів. Подальший запис із мого щоденника належить цьому періоду:
"Я тяжко нагреблася цього літа і видавала на гора оповідання та вірші у такі гарячі дні, — аж боялася, що мій мозок розплавиться і сіра речовина безповоротно википить. Але ох, я люблю свою роботу! Люблю снувати історії, люблю сидіти біля вікна своєї кімнати і переводити "повітряні творіння" фантазії у форму вірша. Цього літа я справувалася добре і додала до свого списку кілька нових журналів. Вони всі дуже різні — і треба задовольняти їхні різноманітні смаки. Я пишу багато дитячих оповідань. Люблю це робити, але любила б більше, якби не мусила притягати до більшості з них "моралі". Без моралі вони, зазвичай, не продаються. Отож мораль мусить бути, грубша чи тонша, — подібно до тканини, з якої пошито костюми різних редакторів. Дитячі оповідання, які я найбільше люблю писати, — і читати теж, — це хороше веселе "мистецтво задля мистецтва", точніше, "розвага задля розваги", без підступної моралі, захованої, наче таблетка у джем".
Але не завжди, коли я писала, була спека. Під час однієї з моїх учительських зим я мешкала в дуже холодному сільському домі. Ввечері, після дня напруженої роботи в школі, я була надто втомленою, щоб писати. Отож побожно вставала для цього на годину раніше. Впродовж п'яти місяців я вставала о шостій і вдягалися при світлі лампи. Вогню, звичайно, ще не розпалювали і в будинку було страшенно холодно. Але я накидала тяжке пальто, сідала, підібгавши під себе ноги, щоб врятувати їх від замерзання і, так тісно затиснувши пальці, що ледве могла тримати в них перо, писала свою "штуку" на цей день. Інколи це був вірш, в якому я безтурботно оспівувала блакитне небо, дзюрчання струмків та квітучі луки. Потім відігрівала руки, снідала і йшла до школи.
Коли люди мені кажуть, — іноді вони це роблять: "Ах, я вам заздрю через ваш дар, мені б хотілося писати так, як ви", то я, не без крихти іронії, думаю, чи позаздрили б вони на ті холодні зимові ранки моїх "років навчання".
* * *
1898-го року помер дідусь і бабуся зосталася сама на старій фермі. Тому я відмовилася від учителювання і лишилася з нею вдома. У 1901 році я почала "заробляти на життя" пером, хоча це не означає, що все, мною написане, було прийняте з першого заходу. Далеко не так. Дев'ять з десяти рукописів поверталися до мене. Але я посилала їх знову і знову — і врешті вони знаходили пристановище. Ще один уривок із мого щоденника може стати свого роду віхою, — він показує, наскільки далеку дорогу я мусила пройти.