Д у б р о в с ь к и й (до гайдукiв, холодно). Пiднiмiть цю дiвчину.
Гайдуки пiдiймають i обережно одводять набiк Стесю, що тiпається в їхнiх руках.
Р у ж и н с ь к и й (робить крок до Дубровського i вiдповiдає згорда, ухопившись за шпагу). Не вам би вчити мене, пане суддя, — я, граф Ружинський, забив на вiйнi сотнi ворогiв своєю шаблею, — ви ж, пане суддя, вмiєте вбивати людей тiльки... вашим пером.
Д у б р о в с ь к и й (поважно). Правда, ясновельможний пане, — я хворий i такий слабий, що навiть золотий пояс не держиться на моїм тiлi, i мою шаблю носить за мною мiй гайдук. Але в ту грiзну годину, коли вогонь повстання охопив всю Україну i пан граф сидiв спокiйно в Варшавi, я один став на оборону наших осель, оборонив Житомир, Бердичiв i Овруч... Я бився з ними (показує на Хмарного) в чистому полi, в рiвному бою, перше як узятись за перо, щоб стинати їм голови. (До гайдукiв). Виведiть злочинця. Перепрошую, найяснiша княгине. Справи чекають мене. Уклоняюсь вельможнiй панi. (Уклоняється гостям i хоче йти).
С т е с я (побачивши це, знов кидається до нiг Дубровському, хапаючи його руки). Милостi, милостi, мiй ласкавий, мiй ясновельможний пане. (Цiлує йому руки). Вислухайте, тiльки вислухайте мене, — ви ж маєте волю, ви можете зробити все, що захочете... О, то благаю ж вас слiзно, закликаю вас ласкою божою... не робiть, не робiть того, що не можна поправити... Я зараз... я зараз же вам усе... все... Хiба й можна його, рiдного... єдиного... (Ревно плаче).
Д у б р о в с ь к и й (холодно). Пане Лабенцький, виведiть цю дiвчину.
Стеся пiдводиться хитаючись i дивиться навкруги нетямущим поглядом.
Х м а р н и й (з несказанною мукою на лицi). Стесю...
В i л ь к о м i р с ь к а (що бачить, яка мука вiдбивається на лицi Хмарного). То що ж, мiй хоробрий козаче? Мабуть, є ще на свiтi скарби, дорожчi за гайдамацькi ненавистi... сльози дiвочi... Не схотiв узяти викупу за алмаз — може, вiзьмеш за алмазну сльозу дiвочу?
С т е с я (кидається до княгининих нiг i цiлує її руки). Ради бога, ради ласки божої, благаю вас, найяснiша панi... Поможiть, вирятуйте його, моя кохана панi... Я ж служитиму вам цiлий свiй вiк, тiльки врятуйте... врятуйте менi мого... мого... рiдного... єдиного. (Плаче).
В i л ь к о м i р с ь к а (знизує плечима). Я хотiла це зробити, але вiн сам не хоче. Що ж, може, ти зумiєш добитись цього, — спитай у нього, де вiн подiв моє алмазне жорно.
С т е с я (безпритомно, але здивовано). Алмазне... жорно?
В i л ь к о м i р с ь к а. Так, моя люба, — великий алмаз мого роду. (Пiдводиться. Стеся теж). Знайди менi цей камiнь i, присягаюсь тобi своїм княжим словом, — я заплачу викуп за твого Василя. Прощавайте, пане Дубровський. Значить, ви обiцяєте менi помилувати цього чоловiка, як найдеться мiй алмаз?
Д у б р о в с ь к и й (знизує плечима). Ну, що ж, нехай так, я згоджуюсь вiдстрочити страту на двадцять день.
В i л ь к о м i р с ь к а. Дякую. (Дає йому руку, яку вiн цiлує). Ходiм, Гельцю. (До Стесi). Чуєш, моя дiвчино, шукай; яшцо знайдеш алмае — вiн залишиться живий. (Виходить iз Брагiнською).
Р у ж и н с ь к и й. Чуєш, дiвчино? (Бере Стесю за пiдборiддя). А в хлопа непоганий смак. Чуєш, хлопе, — є така згода — ми побавимось трохи з твоєю нареченою. (Смiється).
Х м а р н и й. Постривай, тхоре, ти ще заплатиш менi за все.
Р у ж и н с ь к и й (байдуже). Можеш дiстати у Стемпковського в Коднi — вiн тобi заплатить за мене... сокирою. (Виходить смiючись).
В ту ж хвилину гайдуки виводять Хмарного в середнi дверi, що з грюкотом зачиняються за ними.
С т е с я (отямившись, кричить). Василю, Василечку! (Бiжить за ним, але падає, зомлiвши, серед зали).
Д у б р о в с ь к и й (зупиняючись над нею в роздумi). Нещадно меле млин життя, i не твоїм слабим рукам зупинити цi жорна, моя мила.
Завiса.
ДIЯ ДРУГА
Корчма недалеко вiд руського кордону. Просто посерединi вхiднi дверi. Єврей-шинкар порається праворуч за своїм шинквасом* (* Шинквас — прилавок.), охкаючи та зiтхаючи. Лiворуч — два невеликих столи; за одним, що ближче до рампи, — немає нiкого, а за другим, що на задньому планi, — два непевного вигляду шляхтичi — пан Лозка i пан Прозка — п'ють і грають у карти i щохвилини сваряться. Крiм тих столiв, є ще два — теж немає коло них нiкого; один праворуч бiля самої рампи i другий — посерединi.
П а н Л о з к а (товстий, червонолиций, з величезними вусами). Ага! А цього не хочеш! А цього... (В азартi ляскає картами по столу). А нех пан покаже свою кралю — здось вона в пана дуже соромлива, неначе попiвна. А маеш. (Регоче задоволений). Я тебе зажену на слизьке!
П а н П р о з к а (худий, жовтий, зi злобним, єхидним лицем та довгим носом). А до ста дяблiв! Пшеклента недоля! Хоч би єдину карту! Гей, шинкарю! Ще кварту меду, щоб тебе Швачка* (* Швачка Максим — один з керiвникiв Колiївщини, запорозький козак.) списом прошив.
К о р ч м а р (подає мед). Ну, що таке! Чого пан лається? Хвалити — бога, Швачки вже немає. Нащо пану той Швачка — тьфу!
П р о з к а. Добре, добре! Iди. Мало вiн вас рiзав, до ста дяблiв. Але щось пан дуже щасно грає... Гм... Чи не допомагає пан своїй фортунi?
Л о з к а (розлютований). Пане Прозка! (Хапається за шаблю).
П р о з к а (теж). Пане Лозка!
Л о з к а. Коли пановi шкода грошей, то треба було грати в носа — гаразд, що вiн у пана такий довгий.
П р о з к а. Пане Лозка!
Л о з к а. Пане ГIрозка!
П р о з к а. Ще раз, до ста дяблiв! (Здає карти). Знов цi пшеклентi вини. (Ляскае злiсно картами по столу).
Л о з к а (задоволений, регоче). А маєш! А не ходи, пане Прозка, з вин. Як казала срока вронi-не ходь по пшеницi, бо вискочить хлоп з камiнням — тебе покалiчить. (Регоче).
П р о з к а (злiсно). Щось-то пан Лозка все пригадує хлопiв. Мабуть, вони йому дуже до вподоби. А скажiть, будь ласка, пане Лозка, чого це пан був того мiсяця на ярмарку в Iгнатiвцi, коли там гайдамаки бешкетувалй?
Л о з к а (збентежений). Як то в Iгнатiвцi?
П р о з к а. Так, пане, в Iгнатiвцi?
Л о з к а. Я... я був там у свого швагра.
П р о з к а (єхидно). А чого ж то пан потрапив за московский кордон та пиячив там у борщагiвських ченцiв?