С т е с я. Що казав той великий пан?.. Здається, щось добре... Де я його бачила? Чи не знаєте ви, добрi люди, де я бачила цього пана з золотим ланцюжком на шиї... (Тре чоло). То хiба ж ланцюжки бувають золотi?.. залiзнi... тiльки... залiзнi... Але чого це менi здалося, що й в нього руки в кровi? Хiба вiн теж був у Коднi? (Озирається навколо себе). Я питала диких гусей, чи не бачили вони, що дiється зараз у Коднi... вони довго не хотiли сказати менi правди. (Спiває).
Ой дикiї гуси, вам вiльно лiтать
Високо в небеснiй безоднi,
Скажiть менi правду, чи бачили ви,
Що дiється зараз у Коднi.
"Ми бачили зверху, як гай шелестить,
Зеленiї сосни кивають,
А десь у долинi сокира дзвенить —
То, мабуть, хтось дрова рубає".
О, нi, не рубає сокира дубiв,
I сосни стоять непохитнi...
Скажiть менi правду, що бачили ви,
О гуси, мандрiвцi всесвiтнi.
"Ми бачили зверху, як рiчка гурчить
По темних ярах та долинах..."
О, нi, то неправда, там рiчки нема,
О гуси, не мучте дiвчини.
"Так ось тобi правда, кати гайдамак
Сокирою люто стинають,
Кривавая рiчка тече крiзь байрак,
А голови в яму кидають.
А пан регiментар при ямi сидить
I голови лiчить козачi.
— Стинайте, — вiн каже, — ще мало голiв —
Не вся Україна ще плаче".
Юрба вдивляється на Стесю, глухо хвилюючись
С т е с я (побачивши жорна коло крамницi, пiдбiгає до них). Жорна... Жорна... Боже мiй... Як защемiло враз моє серце... (Вона хитається, схопившись за серце, i сiдає, зблiднувши, на жорна). Боже мiй, що це зi мною... (Схоплюється i пiдходить до людей). Ради бога... ради бога... пiднiмiть, пiднiмiть їх скорiше. (Хапає когось за руку i тягне до жорен). Пiднiмiть цi жорна, бо вони придавили моє серце... воно там сочиться кров'ю... Ви подумайте тiльки, як боляче серцю, коли на ньому лежить такий камiнь. (Вона засовує пальцi пiд жорно i хоче його пiдняти. На лицi її передсмертна мука).
Ю р б а (смiється). От нерозумна! Три чоловiки не пiднiмуть його. От дурна!
С т е с я (плаче, сидячи бiля жорен i схопившись за серце). Я не можу... давить, гнiтить... серце болить... Знiмiть. (Кричить). Знiмiть жорно з мого серця! (Зривається на ноги). Знiмiть, а то воно... (Враз падає навзнак, схопившись за серце).
Юрба кидається вбiк.
Хтось iз народу нахиляється над Стесею. Умерла... Народ хреститься, знявши шапки. Глухий гомiн. В цю хвилину з-за брами виходить Хмарний i ззаду через юрбу протовплюється наперед.
Х м а р н и й (ще здаля, через голови побачивши Стесю, кричить). Стесю! Стесю!.. (Народ розступається, вiн кидається до неї з риданням). Стесю, Стесю, голубко! (Пiдводить її плечi, цiлує, але вона нерухома). Мовчить... Замовкла навiки... Пiзно ж ми зустрiлися з тобою, моя ластiвко бiдна, бiдна дiвчинко... Скiльки блукала ти, вбога, нещасна, заплакана, по гострому камiнню своїми босими нiжками, шукаючи правди, шукаючи твого милого. Не дiждалась, не дiждалась ти його...
Цiлує її руки й гiрко плаче, похиливши голову. Народ глухо хвилюється. В цю хвилину ввiходить граф Ружинський. Юрба мовчки розступається.
Ружинський пiдходить, здивований.
Р у ж и н с ь к и й (побачивши Стесю i не впiзнавши Хмарного, що схилився на руки Стесi). А, це та божевiльна дiвчина. (Глузливо). Ну, що ж, здається, вона таки знайшла своє жорно.
Х м а р н и й (що при перших словах графа пiдвiв голову, зривається). А, це ти! Так i ти знайшов своє жорно! (З цими словами вiн хапає з нелюдською силою верхнє жорно i, високо пiднявши над головою, кидає його на голову Ружинського, який даремно кинувся був тiкати, — юрба не пустила його, i вiн падає з розбитим черепом).
Крик, рух.
Хмарний ще раз нiжно цiлує Стесю i зникає.
Завiса.
1930