Таку "Теологію" можна було б написати й тепер, охопивши в ній всі епохи поезії. З'ясувалося б, наскільки вперто поезія тримається за найдавніші традиції. У скількох "святилищах" і "палладіумах" говорять такою особливою мовою, оцінюють поезію так своєрідно, користуються нею для таких незвичних понять, що здається, тут не вистачає тільки древніх поетичних каст і древнього способу проникнення в таємниці мистецтва слова.
Головним матеріалом для освяченої мови служать давні слова й давні форми, відкинуті життям. Це пояснюється консервативним характером усякого культу, а також інстинктивною симпатією в справах віри до всього старого. Шумерська мова у Вавілоні, латина в католицькій церкві, церковнослов'янська в православних, покрита мохом грецька у грецьких ортодоксів однаковою мірою тримаються релігійною традицією, як і особливою привабливістю, властивою древнім словам. До падіння Риму молитви читалися мовою часів початку імперії, середньовічні менестрелі співали вічну пісню, успадковану від попередніх поколінь, і ми тепер цю пісню розуміємо краще, ніж вони її колись розуміли. Жодному англійцеві не спаде на думку модернізувати мову свого канонічного перекладу Біблії: вірш псалма, перекладений сучасною повсякденною мовою, прозвучав би пародією на священний текст.
Те ж саме відбувалось і з поетичною мовою: в деякі епохи вона звучала незрозуміло й урочисто, як літургія. Цілком з цією традицією вона ніколи не розлучалась. "Книги народу й паломництва польського" А. Міцкевича, "Анхеллі" Ю. Словацького, чи то в зворотах, чи то в побудові фраз, перейняті біблійним стилем, в якому знаходяться тони, відповідні до їхнього змісту. Таких прикладів можна навести безліч. Тепер письменники застосовують архаїзацію стилю найчастіше для створення "історичного колориту", проте емоційна сила давніх слів та форм, які вийшли із вжитку, ніколи не перестане спокушати. Словник архаїзмів, введених у моду письменниками "Молодої Польщі", архаїзмів, здебільшого фальшивих, як усі ці храми, витязі, капища, сьогодні може нас тільки смішити, але не підлягає сумніву, що й мова наших днів подарує нащадкам не одну веселу хвилину, тому що не бувало в житті будь-якої мови періоду, зовсім вільного від дивацтв і безглуздя. Дуже побоююсь, що нині їх навіть стало більше.
Літературна мова не повинна бути обов'язково ні мертвою, ні архаїчною, ні штучною, як мова Гомера, але вона однаково дуже відрізняється від мови розмовної. Не лише орфографія, пунктуація, а й сам синтаксис, вживання певних способів, відмінків, часів, порядку слів — уся освячена система слова писаного відрізняє її від слова мовленого, тому що в останнього немає часу на виправлення неточностей і помилок. Яка величезна різниця між фразою в розмові й уривком у діалозі нехай навіть найреалістичнішого роману! Крім того, мова літературна єдина, мова розмовна різнорідна. В кожній околиці говорять по-своєму, говірки, діалекти однієї й тієї ж мови бувають так несхожі між собою, що часом утруднюють або роблять взагалі неможливим взаємне розуміння: так стоїть, приміром, справа з діалектами італійської та німецької мов.
Література прагне виробити мову всім зрозумілу й скрізь уживану. Греки довго опиралися цьому, користуючись кількома літературними мовами — Сафо й Алкей писали еолійською, Геродот — іонійською, лірики часто вдавались до діалекту доричного, нарешті, Фукідід, Платон, Ксенофонт, великі трагіки, великі комедіографи забезпечили перевагу мови античної, і з неї виникла "єдина" літературна мова — так зване койне. Але і в сучасній Греції є подібні ускладнення з літературною мовою: дехто дотримується "чистої" традиції мови, дуже схожої на давньогрецьку й дуже далекої від сучасної розмовної мови, інші ж борються за сучасну мову й утверджують її панування — дімотика в новітній літературі взяла гору. В деяких країнах, навіть з такою великою літературою, як у Норвегії, кілька діалектів усе ще продовжують оспорювати першість один в одного.
Якщо не помиляюсь, в Індії до цього навіть іще не дійшло: там літературне життя мирно розподілене між такими несхожими між собою мовами, як хінді, мартахі, ор'я, телугу, урду, та й давній санскрит іще тримається.
В певний момент кожен народ опиняється перед необхідністю прийняти рішення: яку із своїх говірок зробити спільною літературною мовою. Тут справу може вирішити політична вага певної області: так Рим нав'язав свою мову латинській літературі, а творили цю літературу люди, не народжені, не виховані в Римі. Достоту так само може вирішити це питання велика творча індивідуальність: так, Данте став творцем літературної мови Італії. В роки його дитинства ніщо не віщувало того, що флорентійська мова посяде панівне становище. У письмі вона з'явилася пізніше від інших італійських діалектів, проте, коли її обрав для себе Данте, а за ним Петрарка і Боккаччо, питання було вирішене, і місто, далеко не найбільше і не найзнаменитіше в ту епоху, стало колискою літературної мови Італії.
У польської мови немає такого давнього й такого блискучого початку. Більше того, саме її походження з польських діалектів досі ще не досить з'ясоване. В ній переважають елементи великопольського діалекту, і серед них найважливіший — відсутність мазуріння *. Незважаючи на те, що така вимова була повсюдно поширена на територіях, звідки походять найдавніші пам'ятки польської писемності. Можливо, тут зіграв роль вплив великопольських придворних кіл. Дивно тільки, що цей вплив виявився настільки сильним, що його зазнав "мазурний" Краків, який дуже рано став столицею. Можливо, на фонетику польської літературної мови справила вплив і чеська мова, цей вплив був особливо помітним у перші століття існування польської писемності, вона сприяла встановленню теперішньої фонетики літературної мови, нарешті, можна допустити, що мазуріння з'явилося пізніше і на літературну мову не вплинуло. Якщо останнє припущення переможе, тоді не знадобиться особливих зусиль довести, що в основу польської літературної мови ліг малопольський діалект.
* Фонетичне явище, суть якого полягає в тому, що прийняті в літературній мові звуки а. (ч), йі (дж), (ш), і (ж) звучать відповідно як ц, дз, с, з.