На світі багато систем письма. Одні пишуть зліва направо, інші справа наліво. Не знаю, чи зберігся ще десь спосіб, відомий нам з пам'яток древньої Греції: письмо "бустрофедон", тобто в порядку, в якому рухаються воли, орючи поле,— кінець рядка служить початком наступного. Десь іще пишуть згори вниз, але, здається, ніде — знизу вгору. Арабське письмо нагадує розсипаний подріблений тютюн, в індійське вступаєш, мов у гущавину тоненьких гілочок, китайське легко сплутати з орнаментом, народженим примхливою фантазією художника. Польське письмо походить від грецького, яке виникло з фінікійських знаків, але тільки римляни надали йому чітку й просту форму.
У цих двох дюжинах знаків шукають звучання слова безлічі мов, зовсім між собою не схожих. Жодній з них латинська абетка не може з точністю відповідати, щоб передати всі звуки. Ці знаки пов'язані величезним числом умовностей і конвенцій, і їх треба вивчати одночасно з вивченням абетки, щоб виражені з її допомогою звуки прозвучали належним чином. Це буває можливим тільки тоді, доки дана мова жива: коли ж від неї лишаться тільки німі літери, її звучання стає, іграшкою наших здогадів і нашої власної фонетики. Один і той самий вірш Гомера в устах англійця, француза, німця, поляка й навіть сучасного грека прозвучить настільки по-різному, неначе його взято із зовсім різних мов. Одначе "eklanksan d'ar'oistoi..." — "задзвеніли стріли...". Десятки віків чуємо, як дзвенять стріли в сагайдаку прудконогого Аполлона, і бачимо самого бога, його нахмурене чоло. Ось воно, диво письма: закарбувати навіки звук, образ, рух.
Письмена вводять нас в історію мов, правда, тільки в завершальні її розділи, лишаючи незаповненими сторінки величезного тому, по яких нишпорять уява і проникливість порівняльного мовознавства. Крізь імлу ми бачимо, як упродовж численних століть слово знову й знову проходило через одні й ті ж або принаймні дуже між собою схожі досліди й відкриття. Вони повторювались при кожному поділі племен, при виникненні кожної нової сім'ї мов. Ми належимо до арійського сімейства. У тому місці, де виникла арійська прамова (хтозна, можливо, воно було під небом сьогоднішньої Польщі?), в обнесених огорожами дворах, над якими лютувала та ж сама зима, що відгукується в санскритському hima і в латинському hiems, у хатах, над якими піднімався той же дим, що віє в санскритському dhumas і в латинському fumus, люди обмінювалися словами цієї прамови, які тепер нам так хочеться відтворити, при кожному відвойованому в минулого звуці у нас радісно б'ється серце — kardia у греків, cor (cordis) у римлян, Herz у німців. То були зерна великого врожаю. З них виросли книги Вед і Махабхарата, вся мудрість і поезія Греції та Риму. Нічим не відмінні від безлічі інших, ці праслова звучали в повсякденному житті, служили у побуті, ці слова, пройшовши крізь численні зміни, стали матеріалом і для "Божественної комедії", і для "Гамлета", і для "Фауста", і для "Пана Тадеуша". У кожній фразі, немов кров'яні кульки, кружляють їхні часточки.
Хто подорожував по "Етимологічному словнику польської мови" Олександра Брюкнера, на кожній сторінці зустрічав слова, що належать до загальнослов'янського доробку. Принесені з епохи спільності слов'янських племен — епохи двадцятивікової давності, ці слова, іноді навіть не змінившись у звучанні, є головним кістяком нашої мови і становлять одну чверть слів нашої повсякденної мови. З їхньою допомогою можна описати ландшафт, погоду, господарство, людське тіло, дерева, трави, квіти, лісових звірів і птахів, їжу, знаряддя праці, всі ступені спорідненості, людські взаємовідносини в громаді і в племені, в період миру й під час війни, риси характеру, суспільні групи, закони, форми правління, нарешті, вони можуть окрилити думку кількома дюжинами понять, відірваних від реального світу, і опинитись у незмінній сфері вірувань, де панують усе ті ж таки одвічні слова: Бог, диявол, гріх, кара, рай, пекло, чудо. Цікаво, що від епохи праслов'янської спільності до нас дійшли в незмінному стані словотворчі елементи: корені, префікси, суфікси, з їхньою допомогою ми творимо все нові й нові слова.
Це — будівельний матеріал літератури, шляхетний і простий водночас. Ні камінь, ні дерево, ні метал, якими користуються архітектори й скульптори, ні фарби, що перебувають у розпорядженні живописців, ні звуки, видобуті з музичних інструментів — творчий матеріал музикантів,— ніщо з переліченого не може йти в порівняння з таємничою величчю слова. Та водночас слово є робочим знаряддям і застосовується для найбуденніших справ. Одні й ті ж слова можуть скластися в молитву і в зухвалу пісеньку, ними можна обдурювати й картати, вони вештаються вулицями, працюють у полі, пораються на кухні. Література завжди старалася звільнитись від найбільш упосліджених з них і створити свою власну мову, благородну й піднесену, всередині загальної мови.
У багатьох країнах і в різні епохи митці слова складали особливу касту з власними звичаями й привілеями. Вони користувалися мовою, відмінною від розмовної, і цієї мови треба було вчитися. Саме в такій атмосфері виник санскрит— витончена мова молитов і поезії. Молитва й поезія були явищами одного й того ж порядку, тому що поет у якомусь сенсі був і жерцем, і його творчість була пов'язана з релігією. Бувала вона пов'язана і з магією, і тоді поет перетворювався на чаклуна. Вірші набували сили магічних заклинань: "Сarmina vel caelo possunt deducere luman" — "Вірші можуть навіть місяць примусити з неба спуститись". Деякі різновиди давньоруської лірики назавжди зберегли в собі нагадування про їхнє релігійне походження.
Мова Гомера, чи мова епосу,— це особливий, дуже дивовижний сплав, і її не визнало б за свою розмовну мову жодне з грецьких племен. Творчим елементом у мові Гомера є розмір вірша — дактиль, він панує в ньому неподільно. Розпоряджається відмінами і дієвідмінами, синтаксисом і словником, навіть орфографією. У цій мові іменники й прикметники міняють число і рід відповідно до вимог примхливих дактилічних віршів. Один і той же предмет може перекидатися з множини в однину, перескакувати через усі три роди, і в той же танок можуть піти всі граматичні часи й способи. Ніщо так наочно не підтверджує наявності давньої поетичної традиції, на якій виріс Гомер, як саме оця "дактилічна версифікація", що складалася протягом багатьох поколінь. Задовго до того, як це підтвердили дослідження пізніших філологів, чутливий Пікоделла Мірандола відгадав літургійний характер гомерівського вірша. Він збирався написати "Тeologia роеtіса" і довести в ній, що поети є теологами, оскільки точно так само користуються мовою символів.