— Зараз я викажу всі твої провини. Перше: поки Діна тебе вмивала, ти двічі кавкнула. Навіть [12] не переч: я чула на власні вуха! Що ти сказала? (Аліса вдавала, наче кошеня справді розмовляло.) Лапка тернула очко? Мамина? А чого було витрішки продавати? Заплющила б очі, і все було б гаразд.
— Ну, годі вже виправдовуватися, слухай-но далі! Друге: коли я налила Сніжинці молока, ти за хвоста відтягнула її від миски. Кажеш, пити захотілося? А їй, гадаєш, не хотілося?.. І третє: досить мені було відвернутись, як ти розсотала все прядиво. Аж три провини, Кицюню-любуню, і тебе ще не покарано за жодну: усі твої покарання, ти знаєш, я відкладаю на середу...
"А що, коли б і мої покарання складати отак докупи? — мовила Аліса вже радше до себе. — Що б то на мене чекало у день розплати Гадаю, тюрма, не інакше! Або стривай... може, за кожну провину мене б лишали без обіду, — тоді в гіркий день розплати я мала б не пообідати разів із п'ятдесят!.. Ну, я б не надто злякалася! Куди легше стільки не з'їсти, аніж з'їсти!"
— Чуєш, Кицюню, як шурхотить об шибку сніг, — м'яко та лагідно, мовби хто ізнадвору обціловує вікно!.. Сніг, мабуть, закоханий у дерева й поля, якщо так ніжно їх цілує. А тоді повиває їх білою ковдрою і, либонь, приказує: "Люлілюлі, кохані! До літа, до літа..."
— А як літо приходить і вони, Кицюню, прокидаються, то вбираються в зелені шати і пританцьовують з кожним вітерцем... Ох, як це гарно! — вигукнула Аліса, заплескала в долоні і знову впустила клубок. [13]
— Як би мені хотілося, щоб так і було! Бо гаї, я певна, восени засинають — вони такі сонні у зжовклому листі...
— Слухай, Кицюню, а в шахи ти граєш? Не смійся, золотко, — я цілком серйозно. Бо коли ми сьогодні грали, ти так дивилася, мовби все розуміла... А коли я сказала "Шах!", ти аж замуркотіла! Ох, Кицюню, який то був гарний шах! І я б таки виграла, якби вражий кінь не ввігнався між моїх фігур! Кицюню, люба, нумо гратися, ніби ти...
Тут я хотів би тобі оповісти бодай дещо з того, що звичайно починалося улюбленим Алісиним "Нумо гратися..."
Не далі, як учора вони з сестрою добряче посперечалися. А все почалося із "нумо гратися в королів та королев". Сестра, яка у всьому любила точність, доводила, що це неможливо, бо Їхніх Величностей лише двоє, тож Аліса, врешті, мусила поступитися. "Гаразд, — сказала вона, — тоді ти будеш кимось одним, а я — всіма іншими".
А раз вона мало не на смерть налякала свою стару нянечку, зненацька крикнувши їй у саме вухо: "Нумо гратися, нянечко, в гієну і кістку. Я — голодна гієна, ти — кістка!"
Але ми відбігли від Алісиної розмови з кошеням. Отже, Аліса сказала:
— Нумо гратися, Кицюню, в Чорну Королеву. Знаєш, що я думаю? Якби тобі отак сісти та згорнути на грудях передні лапки, ти була б викапана Чорна Королева! От спробуй, золотко! [14]
Аліса взяла із шахового столика Чорну Королеву і поставила її перед кошеням: мовляв, дивись і наслідуй!
Проте нічого з того не вийшло, і насамперед тому, що, коли вірити Алісі, кошеня нізащо не хотіло як слід згорнути лапки! Тож за покару Аліса виставила його на камін перед Дзеркалом — хай бачить, яке воно вреднюче.
— Якщо ти зараз же не схаменешся, — додала вона, — я спроваджу тебе он туди, за Дзеркало. Ну, що ти на це скажеш?
— От якби ти менше говорила, а більше слухала, я б розповіла тобі дещо про Задзеркальний дім. По-перше, як бачиш, там є світлиця — точнісінько, як наша, тільки все там навпаки. І все добре видно, коли стати на крісло, — усе, окрім каміна. Ох, і кортить же кинути на нього оком! Цікаво, чи горить у них взимку вогонь? Бо це завжди таємниця, — хіба як закуриться наш камін — тоді й там з'явиться димок. Правда, дим вони можуть пускати задля омани — щоб ми подумали, ніби й у них горить вогонь... І книжки в них подібні до наших, тільки слова не так написані. Я це знаю напевно, бо якось показала їм нашу книжку, а вони мені — свою.
— Ну то що, Кицюню, хочеш пожити в Задзеркальнім домі? Цікаво, чи давали б тобі там молока? Хоча, може, задзеркальне молоко й не питне... Отак-то, Кицюню... А далі йде задзеркальний коридор. Якщо двері нашої вітальні. розчахнути навстіж, очам відкривається краєчок коридору в тім домі — поки його видно, він [15] точнісінько, як наш, але, хтозна — може, там, де його не видно, він геть інший?.. Ох, Кицюню-любуню... От якби нам з тобою пробратися в Задзеркалля! О, скільки там, мабуть, чудес!
— Нумо гратися, Кицюню, ніби ми вже там: ніби дзеркало розтало і крізь нього можна пройти, мов крізь туман... О, диви, диви, воно вже, мов туман! Пройти крізь нього тепер — невелика штука...
Кінець цієї тиради Аліса виголосила вже стоячи на каміні, хоча й сама не пояснила б, як там опинилася. А дзеркало й справді стало повільно танути, як лискучо-срібляста мла.
Мить — і Аліса пройшла крізь нього й легко зіскочила в Задзеркалля. Найперше вона глянула, чи горить у каміні вогонь, і радісно пересвідчилася, що таки горить, — так само яскраво та весело, як і той, що лишився вдома.
— О, буде мені тепло, як вдома, — подумала Аліса. — Ба навіть тепліше! Бо ніхто мене тут не гнатиме від вогню. От буде смішно: бачити мене тут — бачитимуть, а дістати не зможуть!
Вона почала роззиратись і не без подиву зауважила: все, що видніло з їхньої вітальні, було звичайним і нецікавим, зате решта все — якраз навпаки... Картини на стіні біля каміна здавалися живими, а знайомий годинник на полиці каміна (у Дзеркалі було видно тільки його затилля) мав обличчя якогось карлуватого дідка, що, знай собі, до неї посміхався.
— У нашій вітальні більше порядку, — відзначила подумки Аліса, примітивши у попелі [16] під каміном кілька шахових фігур. Враз вона здивовано зойкнула і присіла навпочіпки: шахові фігури рухались — гуляли! парами!
— Он Чорний Король з Королевою, — промовила Аліса (пошепки, щоб їх не сполохати). — А он Білий Король з Королевою, верхи на лопатці... А он прогулюються попідручки дві Тури... Здається, вони мене не чують...
Аліса нагнулася ще нижче.
— І, напевно, не бачать... Дивно, але мені чомусь здається, ніби я — невидимка...
Тут, на шаховому столику, в неї за плечима щось вискнуло. Аліса рвучко озирнулася й побачила, що то перекинувся Білий Пішак і хвицяє ногами. Вона з цікавістю ждала, що буде далі.