Це межує власне з анекдотою, щоб наречена благала відпустити свого жениха з Саратова в Київ, коли він прохатиме за це. Та цього не досить. Не досить чогось досягнути в Петербурзі, в III відділі, у Дубельта; треба було — і це було значно важніше — переконати, переламати, перемогти уперту нерішучість самого Костомарова.
— Я, — каже про себе Аліна, — благала Миколу Івановича приїхати до Києва.
Тим часом на всі Алінині благання Костомаров певної відповіді не давав. Він не говорив "ні", але він і не казав "так". Він хитався, обминав, плутав. Він вигадував найрізноманітніші способи, щоб виправдати себе, свою нерішучість, свої відмовлення, свій опір і своє таке дивне ставлення до нареченої, що його кохає.
Микола Іванович ніби боявся шлюбу. Він уникав його.
Аліна була в одчаї, але Микола Іванович уперто стояв на свойому. В його листах, що він писав на відповідь до Аліни, не було нічого іншого, як тільки, нічим власне не мотивоване, відмовлення приїхати. Усі намагання Алінині та її сестри переконати Костомарова, зламати його пасивність, упевнити його, не допомагали.
Сучасна французька література створила моду на тему про "жах кохання", на тему про амфібеністичні хитання, сумніви й нерішучість. Анрі де-Реньє любить малювати чудні Гротескні постаті маніяків, нерішучих, боязких, несміливих, що їх лякає кохання і що вони кохають, кохання зрікаючись. Роман Костомарова — зразок такого сильветного, вигаданого, нездійсненого романа, трагічного й химерного, в якому по суті нічого "романічного" не було. Це був "роман запереченого кохання".
Люди кохають по-різному. Деякі прагнуть досягнути в коханні задоволення свого любовногобажання, інші з не менш палкою і піднесеною пристрастю прагнуть кохання зректися. Кохання можна прагнути навпаки: можна ціле життя своє служити примарі кохання єдиного й завжди нездійсненого і попри все те не тільки ніколи не шукати зустрічей, а з незрозумілою і дивною упертістю зустрічей уникати. Що більш кохати, то більше уникати. Бажати і, поруч того, зрікатись. Саме так і кохав Микола Іванович. Він кохав і разом з тим з цим почуттям змагався.
Коли не кохаєш, то зректись кохання легко, і надто важко, коли зрікаєшся кохання саме тому, що кохаєш. Одне прагнення викликає протилежне. Почуття подвоюються і суперечні бажання з'являються одночасно. Для Миколи Івановича ці два почуття — кохати і зрікатись — були єдині й тотожні. Змучений подвійністю почуттів, сполученістю протилежних настроїв, він страждав. Він ускладняв свої стосунки з Аліною там, де кожен інший на його місці приклав би всіх зусиль, щоб ці взаємини спростити.
У листах року 1850 та 1851 Костомаров повторював те саме, що він писав і в присвятному написі до книжки Хоми Кемпійського, року 1847. Ці листи й той напис мають однаковий стилістичний сенс. Кохання, шлюб, спільне життя з жінкою лякали Костомарова. Заперечення плотської любови, так виразно позначене на присвяті до Хоми Кемпійського, протягом років зросло, збільшилося, перетворилося в справжню фобію, набуло вигляду розвиненого неврозу.
Коли спочатку ця мрія Мадонни, це прагнення чистої серафічної безплотної закоханости, це бажання уникнути в коханні гріха, це середньовічне аскетичне уявлення "нечистоти плоті" було тільки вичитаною літературною стилізацією, то тепер цей жах кохання, поєднаний з властивою для Костомарова млявою нерішучістю, з літературної стилізації обернувся в справжній невроз.
Будь-що-будь Костомаров кохав Аліну. Він хотів її. Він мріяв про шлюб з нею. А тим часом, коли треба було на щось рішитись, його раптом, всупереч усім намірам, думкам, бажанням, охоплювала безсила й безнадійна хиткість. Він перебував у владі цієї тремтячої пасивної знервованости, виснаженої недокрівности.
Нерішучій людині на щось рішитись це значило б перестати бути собою, зрадити самого себе. Це неможливо! Людині не можна відмовитись од себе, бути не собою, не бути собою. Карлик не може стати великим;
горбун виправити свій горб; нерішуча людина прийняти стале рішення.
В такому становищі можна плакати, кричати, знесиліти, дійти до одчаю, можна битись головою об стіл, розбити голову, до крови прокусити руку, безсонної ночі зірватись з ліжка й піти блукати порожніми нічними вулицями — і все таки й у цьому одчаї і в такій нудьзі: не перемогти себе й лишитись під владою тієї самої idee fixe:
— Розірвати, кінчати, розійтись.
Для розриву між Аліною та Миколою Івановичем, для ворогування, для драми жадних причин не було. Драму виконувано в порожнечі, в геометричних схемах, в логічних абстракціях, в розгубленостях безглуздя.
У Костомарова була одна думка: кінчати, кінчати й кінчати. Він був у полоні цієї думки. Поза цією думкою він ні про що інше не думав.
Та як сказати про розрив дівчині, що кохаєш?
Чи можна розтлумачити їй необхідність розриву, коли для того немає жадної необхідности, жадних підстав й будь-яких обвинувачень. Чи можна знайти будь-які розумні виправдання для цього несподіваного кроку? Не міг же Костомаров писати нареченій про свої страждання, надто безпричинні, щоб їх можна було зрозуміти, що їх викликала в ньому його боязка несміливість?
Аліна тільки розсміялась би з цього чергового дивацтва й не захтіла б його й слухати.
Аліна кохала Костомарова й саме тому, що вона його кохала, вона й не могла зрозуміти цієї ускладненої психології, цих подвійних почуттів і суперечних прагнень.
Треба було шукати простіших пояснень і зрозумілі-ших доводів. Відмовляючись приїхати до Києва, Костомаров посилався на хворобу. Ці посилання свої він уважав за цілком достатні і своє відмовлення приїхати за досить аргументоване. Та коли він і хворів на будь-яку хворобу, то лише на нерішучість, обернену в жах перед думкою про статеве зближення, на невротичну фобію кохання.
Для нерішучої людини можливість відкласти рішення бодай на деякий час — то є найбільша втіха й радість. З усіх способів одволікати — посилання на хворобу має найбільший сенс. Гаючись з відповіддю, Микола Іванович у середині себе плекав сподіванку: щоб вилікуватись, потрібний час і, може, досить довгий. Його нерішучість була міцніша від його кохання.