– Останні штани доведеться продати, щоб тільки до Австралії доїхати, а як у Югославію – не знаю, – гірко посміхнувся чорногорець.
… Ми залишили робітничий виселок і рушили до будинку резидента. Щоб дістатися туди, слід пройти довгий тунель, споруджений серед гір. Праворуч скелі різко обриваються до океану; ліворуч – складені, уступ за уступом, гори; тут же серед лісової гущавини – білий будинок. Хоч. зовні він і не схожий на середньовічний замок феодала, але й місцем, і неприступністю це не що інше, як фортеця. Ген за будинком на широкій терасі до океану виткнули гармати чорні жерла. Що – залишки давнини, часів піратства? Та ні. Гармати сучасні, бойові.
Виходить господар – сивоголовий літній англієць, володар острова. Запрошує в дім. Переступаємо поріг, вмощуємось у зручних кріслах. Вітає з прибуттям. Частує віскі, на закуску екзотичні страви: одні гострі, пекучі, приправлені всілякими спеціями, інші занадто солодкі, не звичні нашим смакам. Кривлячись, їмо, аби не образити господаря.
З уст резидента не сходить люб’язна усмішка. Тепер усі вони джентльмени, зразок вишколеності. Проте це не заважає бути колонізаторами.
І Юрій розповів:
– Нас було троє. Якось ми копали котлован. На розробках часто бувають випадки каліцтва: тому руку розчавить, а того й на смерть приб’є. У нашому селищі ви стрінете чимало літніх людей-інвалідів. Того разу сталося страшне: новозеландця Раймонда, з яким ми працювали, під час обвалу засипало землею. Хоч я й залишився з напарником, та нічим не допомогли Раймондові! З нами – самі лопати. Копай хоч десять днів – не доконаєшся. Я побіг на сусідню розробку. Там працював екскаватор, розказав про нещастя. З десяток копачів одразу кинулися в наш котлован. Та й вони не могли допомогти нещасному. А без дозволу управляючого чи резидента екскаватор ніхто не мав права взяти. Машиною дісталися до висілка. Резидент вислухав, розвів руками: мовляв, що вдієш – стихія. Екскаватор! Не варто чіпати. Он судно підійшло, треба вантажити… За кілька днів, коли у котловані почали – вести глибинну вибірку, знайшли нашого товариша. Земля була пухка, і, видно, він довго боровся за життя. Та вирватися з пастки не зміг. Тоді на острові відбувся страйк. Але в нас уміють розправлятися з бунтарями…
Ось вам і лагідність, і усмішка!
Кількома машинами їдемо в джунглі, до фосфатних розробок. Вабливий край! Буйнозелена повінь лісів розлилася довкола – з гір у низини. Росте лапата фаєна – як наша акація, тільки замість колючок – довгі м’які стручки, кущисті деревця віялом розкинули подібне до фікусового листя.
Ми зупинилися на розлогій галяві. Всюди кущиста травиця.
– Що воно? – запитую.
– Фег, – відповідає шофер.
Фег то й фег, але зернятка – точнісінько вовча ягода. А ця ось їстівна, так звана сепора, остров’янин пропонує поласувати нею: схоже на грушу-дичку, навіть смак терпкий і кислий.
У повітрі п’янкі, солодкуваті пахощі. Цвітуть квіти, дерева, трави; цвіте щонайменша билинка. Вдихаю глибоко, з насолодою пахощі.
Яка краса, яка благодать! Рожеві, схожі на квітки мальв, дзвоники хібіскуса, лісові плумерії. Від пряних пахощів відчуваю легке сп’яніння, як буває від склянки шампанського. Земля в цвіту, казкової зваби земля! А мені хочеться іншої зваби!.. У нас в кінці городу в березі густі очерети. Там у надвечір’я, коли сонце котиться за далекі скирти торішньої соломи, галасливі очеретянки озиваються стодзвонно. І легкий шепіт вітерця в травах, і плескіт хвиль – симфонія моєї. землі, її материнська ласкавість, принада її. Я так люблю, коли в надвечір’ї пахнуть чорнобривці!
І ось тепер із цієї повені незбагненних пахощів я вловлюю знайоме, рідне. Так, це вона – берізка, прогріта спечним жнив’яним сонцем, польова квітка! Запитую, як зветься.
– Фанджі-пані, – каже чорногорець.
– Зриваю квітку далекої родички нашої берізки.
Ідемо далі. Стрімкі гори, улоговини; хащі пралісів, а то й зовсім молоді гаї…
– Саксонська Швейцарія, – мовить Вікторія і запитує:– А ви не бували у Баден-Бадені?
– Ні, не бував!
От люди! Неодмінно треба поцікавитися, чи бачив те-то й те, знаючи наперед, що цього, звичайно, не бачив, і тим самим зайвий раз підкреслити свою обізнаність.
Ми замовкаємо. Нас захоплює калейдоскопічна зміна краєвидів.
Потім зупинялися в джунглях, де сиро і темно, і густа мережа ліан заступила світло. Невеличкі сизі пташки, довірливі і неполохливі, впритул підпускають до себе. Якесь пташеня сіло мені на плече. Ще довго вгорі наді мною, кружляючи, жалібно квилила його мати.
Ось яка ти, коштовна земелька, котру так пожадливо грабують чужинці!
… Нічого похмурішого за ці фосфатні розробки я не зустрічав. Я бачив і розверзлі кратери вулканів, розмиті океанськими хвилями атоли, і випалені сонцем пустелі. Та якщо вже й звати щось пустелею, то тільки ці місця на острові Різдва!
Запитав, що воно за кам’яні зморшки, якими вкрита навколишня місцевість. Чорногорець щось розповідав, але я так і не зрозумів. Аж тепер з’ясувалося, що то за шрами на тілі землі.
Екскаватори, землечерпалки день і ніч розривають острів, вибираючи родючі шари грунту. Потім на кораблі – і в Австралію, на суперфосфатні заводи. А на острові лишаються велетенські кам’яні вирви. Де були вікові ліси – пустеля; де плодоносні землі – сумне провалля.
Фосфатів острова Різдва вистачить ще на два-три десятиліття. Тому, знаючи про безнадійність цієї землі в недалекому майбутньому, англійці продали острів Австралійській фосфатній компанії.
Нині острів – власність Австралії.
Кілька століть тому відкрита земля – коштовна 150-кілометрова скалка, загублена в безмежна океану, – продана і перепродана, по-хижацьки руйнується цивілізованими дикунами. Ще кілька десятиріч – і людство навіки втратить острів, його чарівну природу.
– Ну, старина, розказуй, що довелося побачити? – запитав Анукін.
І я розповів.
Я не милувався чарівною природою, не розказував про усмішку резидента, не згадав і про бачені екзотичні дива. Я розповів про єдине… Коли ми відвідали робітничий виселок, мене оточили діти. Вони не виявляли радості, захоплення, здивування. Виснажені, сумні, діти мовчали.