Кажуть, у розпеченій сонцем пустелі виникають міражі. Одне з таких видінь нам довелося спостерігати на екваторі. За свідченням карт і лоцій, на сотні миль навколо не було жодного клаптика суходолу. Наш всевидючий локатор теж не міг нічого зафіксувати. Океанська пустеля – вода і небо. Та ось ми на власні очі побачили на видноколі обриси гір, кучеряві пальмові гаї, водоспади, ріки. То був, як з’ясувалося, справжнісінький міраж, фата моргана.
Є й інші міражі.
До того як ступити на берег острова Різдва, він здалеку вразив нас своєю романтичністю. Ми побачили скелясті урвища, високі, густо порослі джунглями гори, що губляться десь у захмар’ї.
Обійшовши південно-східний мис, наближалися до бухти Флаїнг-Фіш-Ков, що в перекладі на нашу мову значить Бухта Летючих Риб. Правда, жодної летючої риби ми тут не бачили. Зате коли вже підійшли до берега, побачили інше – незабутнє і вражаюче. Обабіч бухти над самим берегом висіли райдуги. Їх було багато – десятки, сотні. У промінні сонця вони цвіли, переливаючись барвами. Власне, райдуги були потім. Спочатку над берегом, високо вгору вириваючись із скелястих щілин, появилися гігантські водограї. То прибій, наганяючи воду в прибережні печери, піднімав її в небо. Коли водяний стовп опадав, на його місці лишалася смуга розпорошених бризок. Вони миттю спалахували, прокреслюючи в повітрі яскраві веселки. Райдуги злітали ще вище, спліталися між собою, утворюючи то дивовижні арки, то дугоподібні вежі, то прямовисні різноколірні колонади, які, здавалося, тримали на собі оце склепіння незмірно блакитного неба і сонячну кулю, що спроквола підводилася в зеніт, – весь казковий дах над казковим островом, до якого хвилею прибило наш корабель. Прямо перед нами, біля підніжжя гір, серед тропічної гущавини біліли будиночки селища. На березі, трохи вище від пірса, на широких природних терасах нагір’я височіли, дещо не вписуючись у цю екзотичну мальовничість, довгі сараї. Біля пірса стояло гігантське судію; до нього раз у раз підкочувалися вагонетки і так само спішно, перекинувши у трюми вантаж, поверталися підвісною дорогою вгору. Подумалося: земний рай, острів тисячі райдуг.
Як прикро розчаровуватися у сподіванках!
Анукін заздрісно дивиться, як я збираюся на берег. Він стоїть на вахті.
– Як ти знаєш, острів для нас – загадка. Отож усе цікаве, що запримітиш, записуй у блокнотик, а тоді мені розповіси… Не кожному ж щастить відвідати Різдво.
Його поради я дотримався.
Геологи Вікторія Чернипюва, Наташа Куренцова, Віктор Канаєв, матрос Антонов і я першими зійшли на берег.
Утворивши живий коридор на пірсі, що довгасто подався в море, остров’яни – темношкірі, сумовиті люди, з цікавістю розглядаючи кожного, пропустили нас на берег. "Витязь" заходить сюди вдруге. В Антонова серед остров’ян уже є знайомі.
– Петер! – кричить.
– Рашен шіп! – захоплено вигукують. – Російське судно.
Серед англійської, малайської раптом чути словацьку мову:
– Драгі приятелі, добро дошлі! Молім вас че біті звані гості. (Дорогі друзі, з приїздом! Просимо вас бути нашими званими гостями).
Кремезний юнак тисне нам руки.
– Георг Миочивеч, – каже і додає, сміючись – Юра, Юрій Гагарін.
Хоч ніхто з нас толком не знає словацької, все ж його розуміємо. Віднині він для нас просто Юра – слов’янин, якого доля закинула за океан, в цей новий, передчасно постарілий світ.
… Згодом об’їздили ми з Юрієм уздовж і впоперек увесь цей острів. А зараз нас запрошує в гості резидент острова. Прийом призначено на другу годину дня.
… Звернули ліворуч од пірса і опинилися в робітничому висілку серед довгих, темних і непривітних бараків. Тут живуть остров’яни. Всюди злигодні і бідність: у сараях – циновки, нари, на них кинуто струхлявіле ганчір’я, що править за постіль; замість посуду – череп’я; саморобні, витесані з дерева лави – примітивне, допотопне збіжжя. Діти… Їх у кожній сім’ї рясно. Рахітичні, виснажені тіла, сповнені невимовного смутку очі. Беззахисні жертви невблаганно жорстокого світу. З ранку до вечора їхні батьки на роботі, і діти лишаються напризволяще. Праця в копальнях, як спрут, висотує все живе в людини.
Згадалося: "… Ми пройшли на видноті безлюдного острова Різдва, схожого трохи обрисами на наш Гохланд". Це писав колись Гончаров. Що ж, в 1853 році, коли повз нього пропливав фрегат "Паллада", острів справді був не заселеним: хоч землі ці відкрито ще в середині XVII століття, і з 1888 року тут з’явилися перші поселенці.
Острівець, що лежить у так званій субекваторіальній кліматичній зоні, відрізняється благодатним кліматом. Температура не піднімається вище 37 градусів тепла і не надає нижче 19 градусів тепла. Вічне літо. Північно-східний мусон та шквали приносять жадану прохолоду. Під густими тропічними зливами рослинність буйно пнеться вгору, щедро розквітає. Жити в такому кліматі – насолода. Поселенці – вихідці з Малайї – ще в ті далекі роки розчистили від джунглів прибережні землі, розбили плантації під какао, кофе, перець.
Може б, отак і понині займалися вони натуральним господарством, як займаються мешканці інших островів. Та несподівано все різко змінилось. Ніхто вже не звертав уваги на відвойовані в джунглів ділянки – вони знову заросли хащами. До острова частіше й частіше підходили кораблі, привозячи нових і нових поселенців. І – закипіла робота! По всьому острову почали копати каньйони – лихоманка, подібна до тієї, що охопила в ту пору і золотоносний Клондайк. Хоч тут і не було золотих розсипів" проте колонізатори неабияк зацікавилися островом. Тут виявились інші багатства – фосфати, з яких виготовляють добрива.
Ця знахідка і вирішила долю острова Різдва: він став базою постачання цінної сировини для Австралії та інших капіталістичних країн. Збудували пірси, вузькоколійку, викопали нові кар’єри. Фосфатна компанія, котра стала господарем острова, по всіх усюдах вербувала легковірних добровільців, обіцяючи їм золоті гори. Та ілюзії розвіювались, як тільки люди потрапляли на цей берег.
Так залишилося й понині.
Їх три брати, чорногорці. Юрій – найменший. Двоє працюють в Австралії, а Юра ось уже другий рік на острові. Гадав: заробить грошей і повернеться до Югославії. Та надії не справдилися.