Це – учасники Цусімського бою. Скільки тут їх, нездоланних! Матроси, каноніри, кочегари… Після падіння Порт-Артура сотні росіян перебували в полоні. Багато з них, як і ці матроси з "Орла" й "Аврори", так ніколи і не повернулися до рідного берега… Щемливе почуття стисло серце. Подумав: "Якщо доведеться побачити могилу фараона чи іншого владики, перед нею я не занімію в мовчанні і рука моя не покладе росяні квіти…"
А тут я стрепенувся, вражений. Павло Кононов, Василь Долгополов, Якір Іванов – мої побратими, матроси, які плавали колись на російському корветі "Витязь", поховані тут у 1872 році. І я поклав на сірий холодний граніт жмуток росяних гвоздик.
Там, унизу, багатоголосою незрозумілою мовою вирувало чуже місто, а білі берези, схилившись над могилами синів батьківщини моєї, шептали їм ласкаве й вічне.
ШТОРМ
Ці землі були вже далекою чужиною – острови, ієрогліфами розсипані з півночі на південь по незайманій сторінці океану… І потім довго ще, як залишили Нагасакі, вчувався мені журливий шепіт беріз над могилами російських моряків. Невесело думав я про земляків, котрим не судилося повернутися на батьківщину. А пісня про море, що "розкинулось широко", яку наспівував хтось на палубі, підсилила мою тугу – ніби камінь ліг на душу.
Японія зосталася десь збоку, ліворуч. Хлюпотів стрічний легковій. Дотик його крил був лоскотливо-ніжний, пестливий. Та навіть цю ласку я не сприймав, внутрішньо протестуючи проти неї. Око не тішили в серпанку блакиті далина ані казкової зваби острови, як це буває, коли стрічаєшся з невідомими краями. "Що людині потрібно ще? Такі моря, обрії такі!" – прискіпувався я сам до себе і не знаходив розради. Та даремне я ламав голову – розгадка настрою знайшлася. Подумки на якусь долю секунди майнуло з-поміж численних пригод і епізодів плавби: трюм, у кутку холодильника лапате деревце. Якось після вахти, коли я порався у трюмі, побачив непримітну, з краплинками загуслої смоли ялинку. Вирушаючи в далеке плавання, моряки взяли її, щоб десь на чужині, як настане Новий рік, влаштувати свято.
Запах хвої, іскристі крижинки на смарагдових гілках…
– Для когось вона, красуня ця, – мовив Касянович, що завітав до трюму, – може, всього лиш голяк, яким підмітають палубу, а нам, чий корінь наміцно в землі, то життєдайне деревце. Принаймні для мене ялинка – і радість і смуток. Ось і тепер серед моря-океану відчуваю в ній пахощі трав.
Я його тоді вислухав, не надавши словам тим значення. Забувся про них. Та підсвідомо почуте воркувало в мені, як воркує струмок, невгамовно й настирно, десь під кіркою березневого снігу. Звичайно, що й струн моєї душі торкнулося це почуття. "Витязь" поминув південні ворота Японії – острови Токара і вийшов у Тихий океан. Стрілка компаса показувала 90°, себто ми простували на схід. Я стояв на палубі. Підшкіпер з боцманом упрівали біля трюму, силкуючись задубілим брезентом зачохлити люк. Кілька океанологів-бороданів стояли на кормі, розглядаючи хвилі. Ці юні "дідусі", які стрічаються частенько й на суходолі, мабуть, новачки, вперше на морі, бо тільки посміхалися глузливо, спостерігаючи, як інші працюють, – жоден не кинувся допомогти, аж поки хтось із містка не гукнув:
– Так не годиться, хлопці! На морі один за всіх, усі – за одного.
Совість заговорила в бороданів. Зачувши звернені до них слова, всі кинулися до трюму, і за хвилину люк було задраєно.
Звечоріло. Десь із темряви викотився місяць – вогниста повінь хлюпнула довкола. Здавалося, місяць переходить її вбрід. Багатоликий, незвичний місяць, що то всміхався, то хмурився, вишкіривши щербаті ікла, як Будда в тому храмі, де ми були напередодні відплиття з Нагасакі.
Від бортів щоразу долинав плескіт, ніби там пручалася хвостата риба. То хлюпотіла вода – заколисливе, мрійливе диво, що в кожній краплині приховувала демона. Бо коли вона збурювалася, ті, нині сумирні, лагідні краплинки-карлики, розлютувавшись, перетворювалися на злих велетнів і, дружно схопившись за руки, заводили навколо корабля свій несамовитий танок. У штормовому морі їх причепливості важко уникнути, як кібчику нападу вертких, що ширяють у передосінньому небі, ластівок.
Глянувши на збурене море, я згадав, що синоптики казали: мовляв, чим далі від екватора, тим небезпечніший вітер, бо, взявши розгін на півдні, він мчить у вищих і високих широтах, нестримно розпростерши над океаном могутні крила. Так поводяться всі вітри, з яких вилуплюються тайфуни…
Ще кілька днів тому було тихо. Ніби підтверджуючи справедливість свого наймення, Тихий океан зустрів нас привітно. Відразу, як тільки дісталися до нього, "Витязь" ліг у дрейф, і дослідники заходилися, як кажуть, штурмувати глибини. Проте затрималися тут недовго: так само несподівано, як і зупинилися, залишили ті води. Протокою Вілінтанг, між Філіппінами, вийшли в Південно-Китайське море.
Отут і обрушився на нас вітер.
Підкрався він якось неждано, одного погідного дня, коли плавба була схожа на прогулянку під блакитним небом, а на морі – жодної зморшки. Та ось над водою залягла тиша, те підступне безгоміння, коли не знаєш, чим усе скінчиться бурею чи спокоєм. Таке іноді буває в степу, як баню небесну нагріє сонце і вона, вихлюпнувши на землю палахкотливе тепло, висне над нею важкими хмарами. Ані шелесне. Мовчать гаї, ячмені вусаті, пшениці, найменша билинка – в сторожкому чеканні. Донедавна ще гомінкий і співучий, світ ніби завмирав, втративши ознаки життя. Хіба що запах деревію та полину, цього приворотного зілля українських степів, нагадує про нього.
Я вийшов на палубу і неабияк здивувався. Навколо "Витязя" і ген скільки сягало око, роїлися чайки – недавно ще тиха, спокійна вода ряботіла гострими, поплямованими в сизе крильцями. Птахи? Та ні, то сплескували, кучерявилися хвилі. Вони виникали нізвідки, народжувалися самі по собі, щоб потім, запінившись, сягнути вище.
Не знаю, коли і як прокинувся вітер – годину тому вітру не було, не відчувалося його дотику, хоч судно й рухалося з десятивузловою швидкістю. І водоростями не пахло. Та ось непорушне повітря сколихнулося, тріснуло, мов хто зопалу наткнувся на невидиму скляну заваду. Зірвані з пінявих хвиль, кинуті рвучко й злостиво, вологі краплинки боляче сіконули обличчя, лишивши по собі пахощі йодистих водоростей, присмак гіркуватої солі… Брижі набігали звідусюди, навіжено кружляв вітер. Коли він налітав безладно, плавба обертається на муку, особливо для тих, хто знає, що таке морська хвороба. Кінець світу, та й годі – де вже там говорити про бортову чи кілеву хитавицю, що буває під час незначного шторму.