І на подвір’ї, і в самому будиночку мадам Хризантеми од усього віє поезією, джерельною чистотою. Принаймні так повинно здаватися, відвідувачам.
З опери Пуччіні пригадується: вродлива японка закохалася в заморського офіцера, а той, обманувши, залишив її з маленьким сином на руках.
Самі японці трохи інакше розповідають цю історію.
– Колись давно, – мовив Кіно Сіта, – дівчину Охарусан за її кохання до чужоземного офіцера-християнина буддисти, переслідуючи, назавжди вислали з Нагасакі на безлюдний острів південних морів.
Наша провідниця Аяко-сан – втілення тактовності й уваги. Вона співала, замріяна й печальна. В її голосі й погляді відчувалася скорбота…
Кіно Сіта пошепки мовив:
– Аяко-сан – паша Баттерфляй: її теж залишив офіцер-американець. Залишив з маленькою донькою. Господар будинку, який ви оглядали, зрозумів, що з цього можна зробити бізнес. От вона й служить у нього.
І враз розвіявся романтичний ореол навколо мадам Хризантеми, чарівної квітки, серце якої від давнини й до сьогодні ошукують чужинці.
Поїздом добирались ми до Кобе. З Нагасакі він відходив о пів на п’яту вечора. Два радянських дипломати, товариші з посольства, їхали в Кобе у справах. З ними й відпустив мене капітан.
Зацокотіли колеса. Під їх перестук, мов на кінострічці, миготіли виднокола. Японія, навіть зблизька, – мініатюрна. Здрібнена, починаючи з поїзда, в якому їдемо. Такі у нас курсують на дитячих залізницях.
Гримкочуть віадуки, відлунюють тунелі, але це відлуння – смиренно тихе і до слуху долинає, мов крізь вату. Гать видовженою дугою – дві вузенькі стрічки, що блискотять на сонці, – підносить залізницю над навколишніми долинами:. Миготять скалки заток, чорніють плоти з густо повтиканими палицями. Неводи – не неводи. Нам сказали, що то ділянки штучного вирощування перлин.
Села туляться до скель: десяток-другий хатин. Біля них видовжена невеличка ділянка городу, у кінці, як у нас верба, самотіє пальма. І рисове пожнив’я нагадує осінні стерні в отчому краю, і скирточки рисової соломи розтривожують рій споминів. А тільки ти, хлопець-зірвиголова, з цих солом’яних карликів не з’їдеш від самого неба додолу, як, бувало, з’їжджав у дитинстві зі степових пірамід.
Коли ми, оглянувши Кобе, верталися назад, один з моїх супутників мовив:
– Їдемо з нами, не пошкодуєш: сьогодні зустрічаємося з емігрантами – нашими земляками.
Емігранти живуть у кам’яному лабіринті кварталів Ямо-Мото.
Знайти потрібну адресу в японському місті не так-то легко: вулиці назв не мають. І таксист добру годину катав пас, поки добралися до місця.
Товариші з посольства мали вручати подружжю Н. візи.
– Заходьте, панове, – запросив до кімнати сивобородий старець.
Не встиг це сказати, як його дружина, невеличка, згорблена бабуся, заперечила сердито:
– Та які ж вони пани? От і ми вже товариші. Доволі, за сорок п’ять літ "напанувалися" на чужині.
І заметушилася, підсовуючи стільці:
– Почувайте себе, товариші, як вдома.
Тісна комірчина ледве вмістила гостей. Господарі схвильовані, не знають, чим і пригостити.
За вікном – пальма, тінь імлистим віялом падає на шибку. І хоч пальма погойдується під вітром і тінь од неї ворушиться на вікні, вона здається лише декорацією – мертвою, безмовною красунею. А в хаті на полусканому етюді живуть і дихають повногрудо три білокорі берізки…
Людина без батьківщини – що птах без крил. Скільки блукає їх по світу, народжених під шепіт беріз, вогненним вихором закинутих далеко від рідної землі.
– На руднику я працював, на Уралі, – здалеку почав старий оповідь. – Жилу золотоносну шукав. Од Тагіла за двадцять верст. Чорноджерельний виселок був там, зараз, кажуть, Робітничим зветься. У лісі жив, тільки в неділю, бувало, приходив додому. Яке то життя! В лісі – гидь, здичавіння, а у виселок прийдеш – пиятика, мордобій жандармський… Під ружо поставили мене. Японець напав тоді на Росію. В Порт-Артурі був, на Електричній скелі, артилеристом. Олександр Степанов у своєму романі "Порт-Артур" гарно описав нашу батарею, про командира мого, Борейка, розповів. Багато наших полягло тоді, а я в полон попав. Під Осакою у в’язниці тримали росіян.
І замиготіли роки й десятиліття.
– На Хоккайдо переїхав – хоч трохи ближче до рідного берега. Японці добре до мене ставилися, рибу я з ними ловив. Про Радянський Союз нічого не знав, бо не можна було про це говорити. А тільки мої японські товариші розповідали: усе те, що пишуть про мою батьківщину газети, – брехня. Траплялися і серед них, правда, злі люди. От хоча б і Ояхасі. У війну він був поліцаєм. Завжди розпитував мене про Росію. Співчував. Тепер він начальник іноземного відділу жандармерії в Кобе. Теж завжди цікавиться, що мені пишуть з батьківщини. А тільки я розкусив його, хто він.
Коли ми прощалися, дружина емігранта мовила:
– Ночі не було, щоб не думали про рідну землю. Лягали і вставали з думкою про неї. "Ми помилялися. Ми стратили життя на чужині. Якщо можна, пробач, Батьківщино, і дозволь хоч померти під твоїми березами".
Так написав у листі до Президії Верховної Ради СРСР дев’яностолітній скиталець.
У глухому закутку бухти, на схилах високих гір, що оточують Нагасакі, кількома рядами сірих надгробних брил розкинулось кладовище. Хтось давно посадив тут берізки, і вони розрослися кучеряво. І повіяло рідним, найдорожчим – отчою землею.
Батьківщино, як далеко закинула доля твоїх синів!
Чи, може, це легенда? А тільки легендарне тісно переплелося з дійсністю.
На рейді стоїть "Витязь" – мій голубий корабель. Кораблі – естафета віків, символ діяння людського. Ми віддаємо людям серця свої й міць, а потім, як зорі, згасаєм.
Скільки вас було, моїх побратимів-матросів на борту цих кораблів! Російський корвет "Витязь", легендарна "Аврора", броненосець "Орел". З дитинства знайомі ймення. І нині на далекій чужині зустрівся я з вашими хлопцями-матросами, легендарні кораблі!
Йду від могили до імогили. Читаю: "Ескадренного броненосца "Орел" минер Петр Субботин. Скончался 3-го апреля 1906 года". Далі на кам’яній брилі: "Крейсера 1-го ранга "Аврора" матрос 1-й статьи Архип Григорьевич Бубелло. Скончался 27-го мая 1905 года".