— Для всяченських, — відказав дід. Він повісив свого костура гогулиною за один з тросів на стіні й почав розкладати в пакунок яблука, дістаючи з кишень піджака.
Всі троє льотчиків зайняли свої місця в кабіні. Тоді над ящиками з'явилася чубата голова одного з них і заговорила влесливим жіночим голосом:
— Громадяни пасажири, прошу уваги! Екіпаж літака АН-2 радий вітати вас на борту нашого лайнера! — і чомусь зупинив свій погляд на обличчі Василька, який не міг приховати критичного виразу. — Рейс виконує чорноморський екіпаж. Командир екіпажу льотчик найвищого класу Анатолій Петрович Синиця. На зльоті й під час посадки у салоні не курити і не... сміятись! — і посварився пальцем на Василька. — Ноу смокінг!..
— У салоні!.. — зневажливо буркнув Василько.
Запрацював двигун, замигтів пропелер, машину затрясло, як у пропасниці. Та злетіли й почали набирати висоту нормально. Однак вгорі, мабуть, вітер був сильніший, літак почало погойдувати. Скрипіли ящики з чимсь важким. Пасажири то нахилялися, ніби намагалися стати рачки, то билися спинами об ребристу стіну фюзеляжу. Старий хапався за свою палицю, зачеплену, за трос, зависав на ній, і літак в той момент чомусь завалювався на ліве крило.
Над ящиками знову з'явилася чубата голова льотчика.
— Діду! — закричала вона, щоб пересилити гуркіт двигуна. — Що за жарти? А ну зніміть свій костур з тяги, ви ж нас збиваєте з курсу!
Старий зняв свою "третю ногу" з троса, й літак полетів більш упевнено. Однак пасажири вже розм'якли. Тепер навіть тихе й непомітне погойдування вимагало їх звертатися до тих пакетів, які було видано заздалегідь. Старий почав вибирати з свого пакета яблука й перекладати їх назад, в кишені піджака.
В Городище прибули за розкладом. Молодик, що летів з ластами в торбі за спиною, піймавши таксі в аеропорту запросив і бабусю з Васильком. Хоча їм розмовляти ні про що, та молодик, мабуть, відчув якусь близкість до них, оскільки й там їхали в одній машині. На Василька він не звертав якоїсь особливої уваги, і хлопець теж до нього не придивлявся. А жаль, бо це була не остання їхня зустріч.
2. "ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ"
Василько давно помітив, що коли ти почав дивитися футбол у себе дома, то додивитися можеш у сусідів. З кожного відчиненого вікна свого чи іншого будинку чути одне й те ж саме, або один матч, або голос співака чи співачки, або кіно. Передачі однакові, але люди їх дивляться різні. Цього вечора демонструвався кінофільм "Червоне і чорне". Василько порадував татка і маму своїм приїздом і відпочивав від відпочинку у курортному місті.
Забравшись на канапу з ногами й поглядаючи на екран, він мав у голові свої думки. Не міг змиритися з тим, що до них у місто можуть літати лише неповноцінні літаки, бо для справжніх, як сказав дядько Микита, — молодик з ластами в торбі, немає бетонки. Всього навсього! "Ось прославимо своє місто, — обіцяв той спортсмен. — Тоді й на нас звернуть увагу". А як? Якби ж хтось з цього міста полетів у космос чи придумав якусь дивну машину... Він би й сам погодився летіти на місяць і далі, аби місто Городище написали на карті крупними літерами. Без цього бетонки не буде...
А на екрані тим часом коїлося чудне й незрозуміле. Гарна молода тітка у старовинному білому вбранні вночі вийшла на балкон з ножицями в руках. Підняла руку до голови, чик — і пухната коса впала у її підставлену руку.
Жінка нахилилася через бильце й сказала комусь тихим, хворобливим голосом:
— Це тобі посилає твоя служниця на знак вічної вдячності. Я відрікаюся від свого розуму, будь моїм повелителем!
Молодий дядько в білих панчохах, така була колись мода, впіймав ту косу і притулив до губів. Тоді помахав рукою тій жінці й чкурнув у кущі, ніби злодій.
Неподалік від телевізора, на столі, світилася настільна лампа з прозорим зеленим абажуром, від якого обличчя Володі, Василькового брата, здавалося вилитим з кольорового скла.
Володя у них відмінник, але, як сказав батько, трохи заморочений. Він може дивитись телевізор, а тоді ні з сього, ні з того скочити й, зашморгавши носом, вибігти з кімнати. Не може бачити, коли там хтось плаче або ображає малого, чи до дівчини чіпляється. На вулиці нормальний, може й здачі дати, при потребі, а коли читає книжку чи дивиться телевізор, стає якимсь трохи безтолковим. Ти в нього питаєш щось, а він дивиться крізь тебе й мовчить. Іще Володя пише вірші, ховає зошита, а коли нікого немає вдома, читає уголос або наспівує ось таке:
Не люблю свій п'ятий "Бе",
Та йду на уроки,
Щоб побачити тебе,
Моє карооке!..
Василько вже не маленький, знає про брата все. Оте "карооке" — старша донька дільничного міліціонера, їхнього сусіда по квартирі, — Ірина. Там така, як каже мати, й через губу не плюне. Задавака. А очі банькасті, як у бабки, що літає над водою. Вона їх мружить увесь час, щоб здавалися меншими. Сама завжди накрохмалена, напрасована, чик на вичик, йде так, ніби глек води несе на голові. Он у неї сестра Каринка, зовсім не така, хоча теж вредна. Василькові ота Володина любов у печінках. Як що, так біжи поклич!.. Або записочки носи їй. Відповідь приносить Каринка. Думалося, що влітку виїдуть на дачу, яку щойно побудували неподалік від озера, далеченько за містом, а виявилося, що й там вони сусіди!
Прокинувся вранці, не за власним бажанням, не від грому небесного чи землетрусу. Ні, це дружина дільничного міліціонера, вилицювата, розпашіла молодиця у штанях, що аж тріщали на ній, тягла за собою старшу Ірину і репетувала, аж шибки у вікнах брязкотіли.
— Ви бачили таку! — виставляла вперед доньку. — Ви лишень погляньте на цю Матильду! Та що за дитина, це ж мавпа! Що побачило в телевізорі, те й собі чинить! Відчикрижила таку косу й кудись поділа! Кажи, для чого відрізала косу? Куди поділа? Кажи, бо три шкури спущу!
Ірина, як завжди, високо тримала голову і, ховаючи очі — подарунок природи — під довгими, ніби наклеєними віями, гордо мовчала. Здавалося, що вона нічого не чує, що вона перебуває в зовсім іншому світі, в іншому просторі.
Аж нагодився Василько, який у будь-яку ситуацію може внести ясність. Помітивши, що у Ірини одна коса лежить на спині, а від другої залишився заячий хвостик, торкнувся до нього пальчиком і хіхікнув. Тоді зайшов наперед і заглянув їй в обличчя.