— На перших порах мені було необхідно, щоб хтось був у домі, хай навіть така гидомирна істота, як вона...
5*
131
— Я приховав од Ксав'є, що вона тут: а що як він під цим приводом відмовиться їхати.
— Більше він не опирався?
— Ні, він написав за столиком у кав'ярні два листи — одного до ректора семінарії, а другого до духовного наставника, сповістив, якого коника він устругнув в останню хвилину. Наскільки я знаю, він пояснив своє рішення тим, що хоче ще подумати. Він знав, що для нього вже по всьому. Він сказав мені про це в вагоні, мов про якусь звичайнісіньку річ.
— Що він тобі сказав? Пригадай точно його слова.
— Атож, саме так: що для нього вже по всьому. Вона запитала:
— По-твоєму, він знав наперед?..
На хвилю обоє замовкли. Мішель озвалася перша:
— Пригадую, того вечора, коли ви приїхали, ми з тобою зайшли в вітальню після прогулянки. Він стояв перед Бріжіттою, що сиділа нерухомо — цією старою паркою, вирізьбленою з каменю, як ти її звеш. А він... він скидався на стриножене ягня.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
— Ішли б ви краще спати, месьє, не чекаючи вашого приятеля. Коли він гуляє з дружиною парком, щоб, як вони кажуть, порозумітися, то це надовго, повірте вже мені.
Ксав'є стояв посеред покою, ніби загіпнотизований окулярами Бріжітти Піян. Навіщо вони в цих півсутінках, як не на те, щоб ховати погляд? Широке плескате мертвотно бліде обличчя, облямоване бляклими рудуватими пасмами, що вибивалися з-під чепчика, зрештою, зацікавило його куди менше, ніж дівчина, що сиділа трохи ззаду, на канапі: вона показувала маленькому миршавому хлопчикові грубу книжку в блискучій позолоченій оправі. Показуючи на дівчину, мадам Піян сказала Ксав'є:
— Моя секретарка...
Але дитина, звідки тут ця дитина?
Все завжди складається не так, як сподіваєшся. Ксав'є був певен, що в Ларжюзоні застане Мішель саму. А виходить, вона запросила Бріжітту Піян, другу дружину свого батька, котру, як запевнив Мірбель, ненавиділа з дитинства. Доходила десята вечора, коли взяте ними в Бордо таксі зупинилося перед домом. У кабінеті праворуч од входу велично сиділа мадам Піян, згорнувши на животі скарлючені хворобою руки, а позад неї ніби на другому плані, ця дівчина й хлопчик розглядали малюнки. Коли Мірбель знайомив її з Ксав'є, вуста її скривила гримаса, що мала означати усміх.
— То ви син Емми Дартіжелонг? Я її добре знаю. Ми зустрічаємося в добродійницькому комітеті.
Мішель, сухо кивнувши Ксав'є (вона навіть не подала йому руки), потягла чоловіка до передпокою. Вони довго про щось шепталися. Тільки один раз Мірбель підвищив голос, запитавши сердито:
— Чому Ролан тут? Я ж тобі казав: я не хочу більше його бачити...
— Та ти ж сам...
Шерхіт жорстви під їхніми ногами заглушив останні слова. Ксав'є чув тільки, як шелестять сторінки, які гортала дівчина, та сопе носом хлопчик.
— Витри носа,— сказала вона.
Ксав'є впізнав здалеку гравюри Альфонса де Невіля: вони розглядали "Історію Франції, переказану для онуків".
— Я хотів би їх дочекатися.
— Ні, повірте вже мені, месьє, ви просто не можете собі цього уявити... Ось коли б ви знали Мішель... Ваше становище і так, делікатно висловлюючись, дуже дражливе. Найрозумніше для вас піти до свого покою, Жан потім загляне до вас. По-моєму, сьогодні ввечері вам краще уникати зустрічі з Мішель: дайте мені час підготувати її. У нас із вами має відбутися серйозна розмова. А втім, усе у свій час,— виснувала вона, і в її голосі пролунало солодке смакування наперед, ніби у зголоднілої людини, що раптом розжилася харчу, але поклала собі ощадно його витрачати. Помовчавши, вона додала:— Гадаю, мені завтра ж слід написати вашій любій матінці,— вона заспокоїться, дізнавшись, що ви тут, під моїм крилом.
Так, тепер він уже не мав сумніву — викривлюючи вуста, вона всміхалася. Говорила вона чоловічим басом, що разом з вусами і бородою пробивається іноді в старих паній.
Дівчина, все ще схилена над книжкою, на мить звела на Ксав'є свої грифельно-чорні очі. Хлопчик одразу ж почав її теребити, стиснув їй руку.
— Перегорніть сторінку, мадемуазель...
— Дай мадемуазель спокій,— сказала Бріжітта Піян.—
Вона зараз відведе месьє Дартіжелонга до його кімнати. Так, до зеленої. Сподіваюся, там постелено. І тут Ксав'є вперше почув голос дівчини:
— Це не належить до моїх обов'язків.
Вона говорила, не відриваючись од книжки. Бріжітта Піян погодилася з нею:
— Авжеж, не належить! Але я чула, як Октавія піднімалася сходами: мабуть, вона вже лягла. Я просто прошу вас зробити мені цю послугу. Здається, Мішель усе приготувала. Вам і так доведеться відвести спати Ролана, бо він боїться сам іти нагору...
Дівчина встала, хлопчик притулився до неї. Він терся обличчям об її сукню.
— Такий великий хлопець! — сказала вона.— Тобі ж десять років! Не сором?
Вона взяла його за руку й рушила до дверей. Мадам Піян знаком показала, щоб Ксав'є пішов за ними. Він уклонився старій панії; вона навіть не подала йому руки. Лампа, що стояла на консолі в передпокої, освітлювала тільки перші східці. Бріжітта Піян, схована темними окулярами, як напівмаскою, нерухомо сиділа в своєму кріслі, ніби величезна сова на всохлій галузці. Вона озвалася:
— Ви щось забули?
— Ні... Я хотів спитати...
Він завагався, а тоді раптом випалив:
— Хто цей хлопчик?
Старечі вуста викривились знову.
— Ролан? О, принаймні він не син тутешніх господарів. Запитайте в Жана, як його побачите. Проте попереджаю — він не любить говорити на цю тему.
По хвилі мовчання вона спитала:
— Вас цікавлять діти?
Ксав'є більше не міг дивитися на ці вуста й удавано сліпі очі. Він вийшов до передпокою. Дівчини там уже не було, але на горішньому поверсі лунали кроки. Він почав підійматися по сходах. Лампа, поставлена на консоль, не освітлювала дороги, але на східці падало бліде місячне сяйво, що струмувало крізь слухове віконце. Вона очікувала на останній площадці, з запаленою свічкою в руці; хлопчик усе ще не відлипав од неї.
— Сюди...— промовила вона, першою заходячи до якогось покою, де пахло цвіллю. Ліжко стояло незаслане.— Я піду по простирадла й рушники. Сподіваюся, бодай ключ од шафи з білизною на місці.