— Якби я не вірував, хіба я вступав би до семінарії?
— Ви відповідаєте питанням на питання. Вчинити таке, щоб захищати й обстоювати вчення, яке ви вважаєте міфом,— ні, це вже занадто!
Ксав'є не заперечував. Він сказав лише, ніби міркуючи вголос:
— Бог існує, бо я його люблю. Я ж бо знаю, що Христос не вмер, що він живий. Він присутній у моєму житті, це факт. І кожне його слово звернене зокрема і до мене особисто... І щоразу я переконуюся, що він мені дорожчий за всіх людей, яких я найбільше люблю.
Він сам дивувався, що зважився все це висловити несосвітенному цинікові, цьому гультяєві, як називали його батьки Ксав'є.
— Так буде до того дня, коли вам стане дорожчим хтось із живих,— сказав Мірбель.— Але тоді буде вже запізно, ви опинитеся в полоні цього осоружного одягу, цього чорного савана. І молодість минеться. Ви попадете в пастку: з одного боку, ви боятиметеся скандалу, а з другого — будете мучитися, що викликаєте огиду. Або ви задихнетесь, умрете від спраги.
Він узяв Ксав'є за руку і, присунувшись ближче, сказав:
— На щастя, ви стріли мене, коли ще не пізно. Чи ви знаєте, чого зрікаєтеся, жалюгідний дівичу! Ви бодай разочок когось...
Не встиг він вимовити це сороміцьке слово, як відчув, що Ксав'є випручав руку. Мірбель окинув майбутнього семінариста поглядом і збагнув, що перед ним не двадцятидволіт-ній мужчина, а мала дитина, яка ще не переступила порога дитинства і яка, навпаки, з кожним днем усе більше від нього віддалялася. Мірбель схаменувся і квапливо додав, що чудово розуміє таку огиду, що вона йому теж притаманна і що він сам через таке пройшов.
— Обходитися без жінок і навчити людей звільнятися від спокуси — тут я вас розумію,— сказав Мірбель.— Обітниця безшлюбності духівництва — глибока мисль католицької церкви.
Ксав'є не скористався з цієї поступки і не підтримав розмови. Більше, ніж саме слово, його вразив вульгарний, цинічний тон цього молодика, якого він зустрів саме в день вступу до семінарії, звісно, не випадково. Вже самою своєю присутністю він руйнував спокій, віднайдений Ксав'є від тої хвилини, як він ухвалив рішення. А тепер раптом усе знову переплуталося в його душі. Ні, ні, це неможливо, вони розійдуться на платформі вокзалу, і між ними вже буде по всьому. Ні, не по всьому. Ксав'є вже давно сказав собі, що людина, яка ввійшла в його життя, ніколи з нього не вийде. Такий зарік був до снаги його невситимому серцю. Якби Мірбель запитав його, Ксав'є одповів би, що не знає сам, чи вірить у святе причастя, але обряд цей сповняє так палко, що причащатися стало для нього чимось природним, невід'ємним од реального життя. І навіть якби йому не судилося ще зустрітися з Жаном де Мірбелем (справді, навряд щоб їхні дороги знову колись перехрестилися!), Ксав'є вписав би до свого поминання "со живими", яке він усе життя повторюватиме, і Мірбель залишиться там доти, доки один із них не помре. Бо це теж належало до його особистого "кредо": він вірив, що обранців небагато, та кожен обранець має владу вести за собою всі душі, начебто неприкаяні, але втягнуті в його орбіту; це лукавство благодаті не могло бути відкрите невтаємниченим, інакше вони одразу почали б ним надуживати. Ксав'є весь поринув у свої думки, коли Жан де Мірбель запитав його знову:
— Ви завжди про це думали?.. Ну, про те, щоб вступити до семінарії?
— Завжди.
— Але ви довго вагалися?
— Так, аж до минулої зими.
— Й одного чудового дня нарешті зважилися?
— Так, саме одного чудового дня.
— І ви б могли мені назвати цю дату?
— Так, міг би.
— Отже, сталася якась подія, що поклала край вашим ваганням?
— Можливо... Не знаю... Я не можу вам цього сказати.
— Звичайно, з мого боку нескромно вас так розпитувати. Але, присягаюся, я питаю не з простої цікавості. У мене її нема. Люди мене не цікавлять. Окрім тих, кого я люблю.
Ксав'є одвернувся. Під пальцями правиці він відчув цупке оббиття сидіння. Небо у вікні було майже біле, лише подекуди чорніли хмарини. Ось вона, мить, коли він почув це слово. І це слово буде завжди з ним. Він затаїть його в собі, як колись у дитинстві таїв старі скарби у старій коробці. Може, колись, через багато років, він однайде його цілим і неушкодженим, але надто кволим, щоб дати парость.
— Не скажу, що ви нескромні,— мовив він.— Але є речі... якщо про них розповідати, вони видадуться такими невірогідними і безглуздими...
— Я розумію.
— Ви з мене сміятиметесь, а головне скористаєтесь моєю щирістю, щоб переконати мене, що моє рішення — безумство.
— Ну, то доведіть, що не боїтеся мене, що ваше покликання вистоїть перед цією пробою — настільки воно серйозне.
— Так-так, я зробив свій вибір уже давно, хоча сам цього не усвідомлював. Тим-то досить було дрібнички, щоб усе прояснилося. О, вам це здасться смішним! Батьки, щоб боротися з моїм покликанням змушували мене ходити в гості.
Мірбель зареготав.
— О, це вже занадто! Блискуча витівка! Знаю я ці звані вечори, які влаштовують буржуа, щоб віддати своїх дочок. Там і в мене виникає бажання податися в монастир, хоч до трапістів...
— Чи не так? — підхопив Ксав'є.
— Жах! Усі ці прищуваті хлопиі, і сердега донька тарабанить на фортеп'яно, спека пекельна, надто солодке шампанське і запах поту... Якщо вже кохаєшся в святах, то треба бувати у світі, еге ж? У справжньому! А втім, мене від нього просто корчить...
Його корчило від товариства, але ж він до нього належав, був його часткою.
— На цих вечірках я, певне, був найкумеднішим за всіх,— мовив Ксав'є.— Танцюю погано і не знаю, як поводитися. І не маю уявлення, про що говорити з дівчатами. На званому вечорі, звичайно. Взагалі-то, повірте, я мав знайомих дівчат, признаюся, у мене є приятелька.
— А що тут такого? — урвав його Мірбель.
— Але на цих вечорах... я вирішив, що завжди виявлятиму увагу до однієї дівчини... її майже не запрошували танцювати, хоч вона цілком мила... тільки, мабуть, трошки хвороблива, чи що. Вона була наймолодша в багатодітній родині, уявляєте, один тільки хлопець і ціла купа дівчат. Вони вдовольнялися мною, оскільки не було нічого кращого.
— Вона вам подобалася?
— Звичайно, ні! В кожному разі у вашому розумінні... та й узагалі ні в якому. Я ходив з нею, щоб чимось розважитися, щоб не підпирати вічно стін.