— Я відтягла драбину від дому,— сказала вона.— Я звеліла городникові забрати її. Зараз трохи щипатиме... Маю надію, ви не мазунчик, як Жан.
Які легкі були в неї руки!
— Не туго забинтувала? Чого-чого, а робити перев'язки я навчилася. Щоб Жан нічого не помітив, вам краще не вставати сьогодні з ліжка... Я книжки вам принесу.
Він запитав:
— Ви подбали про Ролана?
Вона відповіла, дивлячись йому в очі:
— Ради вас я зроблю що можу... але це небагато... Знаєте, Жан його ненавидить,— додала вона, помовчавши.— Іноді я аж боюся.
— Розумію,— промовив він.— Треба весь час пильнувати.
— Але хлопець і справді невдячний. Він усіх цурається. Зрештою, ви самі переконалися...
— Він любить лише одну істоту на світі — Домініку. Словом, він уже малий мужчина, йому треба когось обожнювати. Коли любиш дітей, від них нічого не можна очікувати у відповідь. Дитинство завжди невдячне: це закон. А Ролан до того ж ще й ревнує... О,— додав він, сміючись,— але я його кінець кінцем усе-таки приручу. Ще не було випадку, щоб я...
— Якщо він тут зостанеться. Жан рішуче проти того, щоб ми влаштували його в інтернат або просто віддали в школу. Він хоче повернути його до притулку. Хіба тільки... Так, я гадаю, щоб утримати вас тут, він згодиться його залишити. Але ж ви не збираєтеся присвятити себе цій дитині, яка вам ніхто?
— Одначе саме в цьому випадку мені найзрозуміліше, як треба чинити. А щодо всього іншого...
Ксав'є глянув на неї зовсім по-дитячому. Сидячи в ногах ліжка, Мішель нігтем зішкрібала стеарин зі свого халата. Вона не встигла ні причесатися, ні підфарбувати губи і раділа тому, що їй усе це зараз байдуже.
— Мене турбує лише одне,— озвалася вона по хвилі,— Жан навряд чи примириться з тим, що ви залишитеся у нас заради когось іншого... Особливо ради цього малого!..
Мішель відвела очі. Ксав'є застебнув піжамну куртку. Вона підвелася і заходилася прибирати в кімнаті, вилила в відро воду з тазу, позбирала брудні рушники. Він уявив, що коло нього ось так-от порається Домініка.
— Господи, що ви зробили зі шкарпетками! Вона підняла з підлоги лахміття брудної вовни.
— Не знаю, як вам і пояснити...— почав він.
— Не треба нічого пояснювати. Вам, врешті, і не слід переді мною виправдуватись. Я просто викину їх на смітник.
Вона знову вийшла — принести йому сніданок: краще було, щоб Октавія поки що не заходила до кімнати. Мішель спустилася на кухню, не відчуваючи ніякої огиди до зашкарублих від крові пошматованих шкарпеток, які несла, щоб "викинути в сміття", як казали в Ларжюзоні. Куховарка ще не прийшла, але Октавія вже варила каву. Мішель зібрала тацю, потім загорнула шкарпетки в стару газету і вже хотіла була викинути їх у помийне відро, що стояло під раковиною, та раптом передумала. "Ні, ні в якому разі... Я просто збожеволіла,— поміркувала вона.— Це ж брудні шкарпетки!" Але все-таки всунула згорток у кишеню халата і піднялася нагору.
— Яка розкіш! — гукнув Ксав'є, коли Мішель з тацею ввійшла до покоїв.— Кава! Ні, дякую, масла не треба... Чому, я охоче їм масло, але тільки не вранці.
— Я піду одягнуся і займуся Роланом,— промовила вона.— А Жанові скажу, що у вас жар...
Він заперечив — температури в нього нема.
— Але могла б і бути. Це не зовсім брехня, бо ви таки хворі.
Вдягнувшись, Мішель знову згадала про шкарпетки, загорнуті в газету, вона не знала, куди їх подіти. В костюмі її не було кишень, і їй спало на думку закопати їх у паркові. Надворі мжичило, трава була мокра, але Мішель дійшла до струмка. Вона вже надумала, куди іти: поряд з тим місцем, де Ксав'є з Роланом, сидячи навпочіпки, розглядали пуголовків, були зарості папороті осмондії. Вона вирвала кілька пучків трави з налиплими на корінні грудками землі, поклала пакуночок у ямку і позначила місце зверху каменем, як робила у дитинстві, коли ховала якусь стару ляльку або мертву пташку.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
— Чого ж ти не пішов з месьє Ксав'є до церкви? Мішель зайшла до челядницької, суміжної з кімнатою
Октавії, щоб застелити Роланове ліжко; вона порозчиняла віконниці. Жовтневе сонце вдерлося в вікно разом із запахом прілого тополиного листя. Вона здивувалася, що пташка ще не випурхнула. Над вузькими плічками стирчала велика розчухрана голова. Ніс був червоніший від лиця і вже набирав викінченої форми, а рот ще лишався зовсім дитячим. Гарні темні очі дивилися кудись убік.
— Учора ввечері він попросив тебе піти разом з ним.
— Він сказав, що це не обов'язково, адже сьогодні не неділя.
— Ти міг би зробити йому цю приємність. Адже він стільки для тебе робить.
Ролан не виявив ніякого почуття вдячності Ксав'є за його турботу. Мішель повторила з притиском:
— Ти зостався в Ларжюзоні лише тому, що Ксав'є погодився з тобою вчитися. Отже ми доручили тебе йому: він бере тебе під свою опіку... Та відповідай же, коли до тебе звертаються! — крикнула вона.
Ролан оглянув її від ніг до голови, і вона відчула, що він помітив і безладно скудовчені пасма волосся, і брак косметики на лиці.
— Я нікого ні про що не просив,— сказав він нарешті.
— Тим краще з його боку, що він узяв це на себе,— наполягала Мішель.— Погано бути невдячним.
— Але ж я ні про що не просив.
— Ти безсердечний, хто-хто, а я вже це знаю на власній шкурі. Ну, вставай. І сідай за уроки.
— Мені не треба вчитися. Сьогодні четвер ^
— То йди собі куди хочеш. Щоб я тебе не бачила аж до вечора!
Вона вийшла, грюкнувши дверима, але згадала про Ксав'є і засоромилася свого спалаху і вернулася до кімнати. Ролан лежав долілиць, уткнувшись у подушку, і схлипував. Мішель нахилилась до нього.
— Ну, гаразд, заспокойся, я не хотіла тебе образити. Вона погладила його по голові, але він відкинувся до
стіни і накрився з головою простирадлом.
— Ну, глянь на мене, усміхнись.
Вона силоміць обіруч одірвала його голову від подушки і обернула до себе скривлене його, залите слізьми личко. Спершу вона не зрозуміла, що він белькоче.
— Якщо ви думаєте... Якщо ви думаєте, що це через вас...
— Ні, звичайно, не через мене...
— Якщо ви думаєте, що я хочу тут зостатися...
Але Мішель не розсердилася. Вона сумно розглядала це наїжачене лисеня, якого їй ніяк не вдавалося приручити.